Мені було тридцять три роки, коли у серпні 1991-го я їхав тролейбусом номер два повз тодішній магазин «Спорттовари». У цю мить щось підказало мені, що нову газету, яку я хотів заснувати у рідному місті, слід назвати «Рівне вечірнє».
Сам не знаю як, але мені з моїми колегами та партнерами це тоді вдалося. Бо ж у місті вже була на той час давно вже забута всіма газета, яку я зробив за рік до того і яка мала чималий наклад і прихильність десятків тисяч читачів. Але то була газета міської ради. Знадобилося менше року, аби я збагнув, що якою б ця влада не була народною і демократичною, газета, що їй належить, завжди буде вихваляти цю владу і цієї влади очільника. Мені ж хотілося писати самому і давати писати іншим не те, що подобається владі, нехай і дуже народній, а те, що я та інші насправді думають про те, що відбувається, не оглядаючись ні на кого.
З того часу минуло тридцять три роки — рівно половина мого життя і понад половина життя тих, хто усі ці роки робив і робить «Рівне вечірнє». За ці понад три десятиліття змінилася країна, не знаю вже скільки разів змінилася влада. Народилося, виросло, стало дорослим і народило дітей нове покоління. А «Рівне вечірнє» і досі залишається разом зі своїми читачами. Залишається залежним лише від них і більше ні від кого. Тож щиро дякую всім, хто нас читає, і всім, хто робив, робить і ще буде робити «Рівне вечірнє».
Я не знаю, що буде ще за тридцять три роки. Не знаю, чи напишу я тоді що-небудь з приводу «Рівного вечірнього». Бо ж тоді мені треба буде дожити до дев’яноста дев’яти років, що навряд чи реально. Значить, напише хтось інший. Або не напише. Тридцять три роки — це таки багато. А двічі по тридцять три і поготів!
