Патрулі я пам’ятаю з раннього дитинства. Ми жили неподалік пивзаводу, і військові патрулі ходили у нас щодня ледь не під вікнами. Часом патруль очолював знайомий «свєрхсрочнік» у званні старшини, який жив у комунальній квартирі на другому поверсі нашого будинку. Він, ясна річ, був старшим і йшов посередині, а по боках його супроводжували два солдатики у парадній формі з чоботами.
Жодного разу не бачив, щоб той патруль когось затримував чи за кимось гнався. Напевно, тому, що «тагда парядак бил». А може, я просто не бував у тих місцях, де патруль когось затримував. Під час військової служби майже пів століття тому я вже бачив патруль з двох сторін. Зсередини — той, що ходив від нашого гарнізону по сусідніх селах неподалік Мукачева. Цей патруль точно нікого не збирався шукати чи затримувати, а оскільки чергування тривало довго, сержант і двоє рядових проводили час здебільшого у магазині села Глинянці, чекаючи, що, може, хтось із місцевих почастує домашнім вином чи палянкою. Збоку я бачив патрулі у Мукачевому, коли опинявся там з якоїсь нагоди. Затримали мене лише один раз, і я з цікавістю провів ніч у камері гарнізонної гауптвахти. Не думав, що патрулі повернуться до мого життя саме тепер. А куди від них подінешся — вони тепер всюди. Як до них ставитися? Так, як колись, вже не виходить. Інша країна, інший час, інше військо, війна нарешті! Чи можу я співчувати тим мужикам, які нині бояться вийти з дому, аби не бути затриманими? Навряд, просто приймаю цей їхній вибір. Чи маю я допомагати патрулям знаходити «ухилянтів»? Навряд, бо занадто багато довкіл цілком здорових і зрілих мужчин, які відверто і відкрито насолоджуються життям і не бояться жодних патрулів. Одне тішить — перспектива самому чергувати у патрулі мені вже не загрожує. Так само як і перспектива бути цим патрулем затриманим. Коли що — сам прийду…