В тому, що імена героїв слід вшановувати, увічнюючи кращих із них у назвах вулиць та інших публічних місць, немає жодного сумніву. І це у нас стабільно робиться вже понад сто останніх років. Одна проблема — герої, на честь яких називали все довкіл, за певний час стають вже не героями. Як наслідок, за кілька десятків років їхні імена назавжди зникають із суспільного вжитку. Хіба що історик, працюючи зі старими документами, або просто читач старих книжок запитає зненацька: «А хто така Лісовська?». Виявляється, що була така героїня, іменем якої назвали вулицю Пекарську саме у той час, коли я ходив туди у дитячий садок номер чотири. Тепер та вулиця вже не Лісовської, а Воля. Чому їй не повернули первісну назву — невідомо. Напевно тому, що нинішні називачі міських вулиць погано навчалися у школі. А хто у тій школі добре навчався? Той, хто добре вчиться, вулиці не перейменовує. А шкода, інакше не було б нині у місті вулиці, названої іменем людини, увесь «героїзм» якої полягав у тому, що та людина першою почала кричати «Слава Україні!» добре знаючи, що за це їй нічого не буде. Вулиць подібних «героїв» у місті вже чимало. І нехай би так воно і було: жили ж ми колись на вулицях Маркса чи Горького і нічого з нами від цього не сталося. Але прийшла війна, в якій чи не щодня гинуть справжні, а не вигадані герої. Їхніми іменами вже не назвуть вулиць — місцева влада офіційно про це оголосила — вулиці закінчилися. І дарма. Бо ж рано чи пізно ми оберемо таку владу, яка буде не перейменовувати старі, а будувати нові вулиці, даючи їм імена справжніх, а не вигаданих героїв. А там і до нещодавно переназваних вулиць справа дійде. І ніхто вже не знатиме імен отих псевдогероїв, про яких забудуть, так само як забули про ту Лісовську з вулиці мого дитинства.