Збудувати дім, посадити дерево, виростити сина... Головний рятувальник Рівненщини Микола Костюк із цими чоловічими завданнями впорався сповна. Крім того, за своє життя не раз рятував від біди і чужі дерева, і чужі домівки, і чужих синів. Про нелегкі будні рятувальної служби, про сім’ю і захоплення — розмова з начальником головного управління МНС України в Рівненській області генерал-майором Миколою Костюком.
— Пане Миколо, про професію пожежника-рятувальника, напевно, мріяли з дитинства? — Ні, мріяв стати військовим. Народився в селі Бранів Корецького району, закінчивши школу, вступив до Львівського пожежного училища. — А як батьки поставилися до вашого вибору? — У ті часи не було заведено, як зараз, їздити вступати разом із батьками. Я сам вирушив до Львова, склав іспити і написав батькам лист, що я вже курсант. Ще й фотокартку надіслав, на якій був підстрижений майже наголо. До того в мене густа шевелюра була, а у закладі — військова дисципліна і відповідні вимоги до зовнішнього вигляду. — Пам’ятаєте своє перше вогняне «бойове хрещення»? — Перші пожежі, які довелося гасити, були на «Рівнеазоті». На підприємствах складніші пожежі, ніж побутові. Адже здебільшого горять хімічні речовини, для гасіння яких недостатньо лише води. Потрібно добре знати хімію і прораховувати кожен крок. А найскладніша пожежа була в 2001 році на РАЕС. Тоді в результаті падіння баштового крана виникло шість осередків загоряння. В аварійному режимі були вимкнені 2-й та 3-й енергоблоки, а перший енергоблок перебував на планово-попереджувальному ремонті. На гасіння пожежі прибуло 9 пожежних автомашин! Дізнавшись про аварію, на її ліквідацію прибули навіть ті працівники пожежної охорони, які були вільні від служби чи перебували у відпустках. На місці події працювало більше п’ятдесяти чоловік. І саме завдяки оперативним, рішучим та злагодженим діям пожежних підрозділів на Рівненщині не сталося лиха. — А трагічні випадки траплялися? — Робота пожежника полягає в тому, щоб запобігти трагічним випадкам. Хоча не завжди можна прорахувати характер стихії. Пригадую, колись ми гасили очерет, який горів на Сарненщині. Ніколи не думав, що лісова пожежа може бути такою складною. Раптовий потік повітря «перекинув» вогонь на нас і ми опинилися в замкненому палаючому кільці. По-пластунськи вибиралися із спекотної пастки. Після цього кожен із нас переосмислив ціну життя... А один із моїх однокурсників через півроку після випуску загинув на пожежі. Він гасив вогонь у підвалі житлового будинку. Маска для захисту органів дихання при високих температурах має властивість прилипати до обличчя. Не витримавши, він вирішив зняти її. Отримав смертельний опік органів дихання... — Ваша дружина не боялася пов’язувати свою долю із чоловіком такої небезпечної професії? — Напевне, за мою професію більше переживала її мама. Із Софією (майбутньою дружиною) я познайомився на весіллі — її найкраща подруга виходила заміж за мого товариша. Тож Софія, як і подруга, не побоялася пов’язати свою долю із пожежником і ми у 1976 році одружилися. — А дружина хто за фахом? — Вона — бухгалтер, хоча нині працює лаборантом у нафтопроводі «Дружба». — Одружившись, ви знову стали студентом... — Так, я працював у пожежній частині на «Рівнезоті» і навчався на вечірній формі Інституту інженерів водного господарства. Тяжко було поєднувати роботу і навчання. А згодом ще й син Сашко народився. Cпочатку жили в гуртожитку, а незабаром отримали службову малосімейку на вул. Макарова. Ті часи згадую з ностальгією. Величезний будинок на 320 сімей. Переважно — молоді сім’ї. Дружили між собою, спілкувалися, діти разом гралися. А через чотири роки отримав двокімнатну службову квартиру. Нині мешкаю у власному будинку, який будував 15 років. — Власноруч будували? — Власноруч — це вже високопарно звучить. Але у вихідні їздив за місто — у Карпилівці мій дім, там і цеглу клав, і розчин замішував, і кути виставляв. Ніколи не думав, що займуся будівництвом, та випадок змусив. Раніше не можна було отримати землю під город міському мешканцю за межами міста. А під будівництво надавали ділянки. Ми взяли землю і кілька років висаджували на ній городину. Але потрібно було звітуватись, яким чином використовується ділянка, тож «для вигляду» зробили фундамент будинку. А потім я взяв позику в банку під будівництво, хоча й планував за неї придбати новий автомобіль. Та якраз у той час розпочалася інфляція і ціни на авто різко підстрибнули. «Довелося» вкладати гроші в будівництво. — Діти живуть разом із вами? — Ні, син Сашко живе із дружиною в Рівному. Доня Тетяна вийшла заміж і проживає в Тернополі. — Онуків вам вже подарували? — Так, маю онука Миколку і дві онучки — Аделіну і Аню. — Онука назвали на честь дідуся? — Та ні, ім’я вибирали за церковним календарем. Але, бачте, так збіглося. — Хтось із дітей продовжив пожежну династію? — І син, і донька. Саша закінчив те ж училище, що і я, потім продовжив навчання в Черкаському інституті. Нині працює заступником начальника Рівненського аварійно-рятувального загону. Тетяна — юрист у Тернопільському управлінні МНС. — В юності мріяли дослужитися до генеральських погонів? — Мріяв дослужитись до звання майора. Пригадую, до нас у частину приїхав на перевірку майор. Я тоді був лейтенантом і з захопленням спостерігав за ним, мріючи, що колись таки дослужусь до погонів майора. — Пам’ятаєте, якою була лейтенантська зарплата? — Я отримував 135 рублів. Цих грошей вистачало, щоб кредит гасити і сім’ю утримувати. Проживання в гуртожитку тоді коштувало 5 рублів. Хіба порівняти з нинішнім становищем лейтенанта МНС, який отримує півтори тисячі гривень? Чи може людина за таку зарплату придбати собі житло? Тож тепер мрію, щоб фахівці пожежної охорони отримували гідну зарплату, щоб були забезпечені житлом, щоб вдалося добудувати центральне пожежне депо і придбати драбину для гасіння пожеж. — Ви — віруюча людина? — Так. З дитинства батьки щонеділі брали мене і сестру на службу в Корецький монастир. Останніми роками я їжджу до Городоцького монастиря. Там особлива аура. Немає людської суєти, гамору... — Одного разу вам довелося й рятувати від пожежі цей монастир? — Тоді горіли господарські приміщення в монастирі. Приїхали пожежники, а черниці вийшли на вулицю з іконою Божої Матері й почали молитися. І вогонь не пішов далі. Він ніби застиг на одному місці. — Як любите проводити дозвілля? — Полювання люблю. Не раз бачив лося, але не стріляв. Не можу вистрелити в тварину, яка стоїть і дивиться в очі. Якщо втікає, біжить — прокидається азарт мисливця. Найбільше люблю полювати на кабанів та качок. — А анекдоти про пожежників любите? — Аякже. Проте найбільше мені подобається така приказка: «Пожежник спить — держава багатіє».
