Приходить чоловік додому і каже жінці приблизно таке. Привітай мене, я влаштувався на нову роботу. Тепер працювати я буду удвічі більше, а зарплатня моя буде удвічі меншою. Зате називатимуть мене тепер не «Сергій Васильович», а «шановний Сергій Васильович». Як, по-вашому, має відповісти на це дружина чоловіку-годувальнику? Звісно ж, привітати і побажати, щоб він надалі рухався тим самим курсом і невдовзі знайшов собі ще удвічі відповідальнішу роботу із ще удвічі меншою зарплатнею, де його будуть звати вже не «шановним», а «вельмишановним». Що цікаво, років двадцять п’ять тому подібне цілком проходило. У пресі. Самому доводилось писати про керівників, які думають лише про виконання плану і соціалістичних зобов’язань, працюють двадцять годин на добу без вихідних і харчуються святим (перепрошую, комуністичним) духом.
Приходить чоловік додому і каже жінці приблизно таке. Привітай мене, я влаштувався на нову роботу. Тепер працювати я буду удвічі більше, а зарплатня моя буде удвічі меншою. Зате називатимуть мене тепер не «Сергій Васильович», а «шановний Сергій Васильович». Як, по-вашому, має відповісти на це дружина чоловіку-годувальнику? Звісно ж, привітати і побажати, щоб він надалі рухався тим самим курсом і невдовзі знайшов собі ще удвічі відповідальнішу роботу із ще удвічі меншою зарплатнею, де його будуть звати вже не «шановним», а «вельмишановним». Що цікаво, років двадцять п’ять тому подібне цілком проходило. У пресі. Самому доводилось писати про керівників, які думають лише про виконання плану і соціалістичних зобов’язань, працюють двадцять годин на добу без вихідних і харчуються святим (перепрошую, комуністичним) духом. Але ж це було чверть століття тому, в часи комуністичної брехні та ондатрових шапок. Тепер не так, тепер ми можемо відкрито заробляти своєю працею багато грошей і не приховувати цього. Щось не звучить, правда? Щось є у цьому фальшиве, як у тих соціалістичних зобов’язаннях. І відчуваємо це не лише ми з вами. Наш міський голова теж відчуває. Минулого тижня зізнався, що на попередній роботі отримував удвічі більше зарплатні, ніж тепер. То навіщо було йти на вибори, витрачати час і гроші на агітацію, нервуватися самому і нервувати усіх нас? На це запитання добре відповів один грузинський чиновник, який сказав, що пішов на державну роботу з бізнесу, аби за кілька років зробити так, щоб бізнес процвітав. А потім повернутися назад і чесно заробляти великі гроші. Може так сказати наш міський голова? І не лише він. Чи стає нашому бізнесу легше завдяки низькооплачуваній владі? Самі знаєте. І бізнес із певного рівня без підтримки влади у нас не зробиш. Не дадуть. Уявіть собі ситуацію — усі, хто бажає, вільно заробляють у нас гроші, ніхто на них не тисне, ніхто їм не заважає, приблизно як у якій-небудь Іспанії. За таких умов можна і не знати, хто там у владі сидить. Яка різниця? У Грузії таке або вже є, або буде найближчим часом. Бізнесмени, які пішли у владу, повернуться до свого бізнесу, а ті, хто прийде після них, просто наглядатимуть за вже встановленим порядком. У нас це, самі знаєте, як є і як буде. Тепер повернемось до перших рядків цієї замітки. Будь-яка дія публічної особи має бути зрозумілою. І не публічної теж. Якщо здорова і дієздатна людина свідомо йде на удвічі нижчу зарплатню, вона повинна пояснити, навіщо вона це робить. Не абстрактно, а конкретно. Звісно, у міські голови йдуть не заради того, щоб називатися «шановними», і не заради того, щоб приймати почесті. Компетентній і професійній людині, якою, безперечно, є наш нинішній міський голова, це усе не треба. Тоді заради чого? Навряд чи наш голова подібно до героя відомої байки трохи шиє вдома, аби відшкодувати втрату зарплатні. Навіщо я усе це пишу? Зовсім не тому, що мені від міської влади взагалі й від міського голови нічого не треба. За останні роки я лише один раз звернувся до нього з проханням відремонтувати спортмайданчик у міському парку. Не минуло й трьох років, як це було зроблено. Пишу я це тому, що обличчя міського голови — це й наше з вами обличчя. І мені незручно за обрану нами людину, яка публічно поводиться як той дивний чоловік на початку цієї замітки. Я розумію, що прибіднятися — наша національна риса. Але ж не настільки!
