Склалося так, що чимало часу мені доводиться проводити не у Рівному. Нас таких багато — хтось не був вдома три дні, хтось три місяці, хтось три роки. Звісно, що за таких умов тішить кожна звістка про рідний край, яка проривається у національний чи міжнародний інформаційний простір. Цікаво дізнатися, що там без тебе відбувається. Коли ж трапляється щось цікаве, хочеться почути відгук про це від тих, хто може і не знати, де саме знаходяться наше місто і область.
Склалося так, що чимало часу мені доводиться проводити не у Рівному. Нас таких багато — хтось не був вдома три дні, хтось три місяці, хтось три роки. Звісно, що за таких умов тішить кожна звістка про рідний край, яка проривається у національний чи міжнародний інформаційний простір. Цікаво дізнатися, що там без тебе відбувається. Коли ж трапляється щось цікаве, хочеться почути відгук про це від тих, хто може і не знати, де саме знаходяться наше місто і область. Принаймні для киянина переплутати Рівне з Ромнами — звичайна справа. Так само як Чернігів із Черкасами. Звісно, нам є чим пишатися. Але ж не будеш щораз нагадувати столичному співрозмовнику, наприклад, про те, що перший президент незалежної України родом з-під Рівного. Тим часом потік новин стає все більш щільним, і виловити у ньому згадку про наш край не так просто. Ну немає у нас в’язниці, в яку б посадили колишню прем’єр-міністершу, щоб там безвиїзно кореспонденти сиділи з усього світу. Інший же в’язень «злочинного режиму», який потрапив за ґрати з крісла міліцейського міністра, чомусь не любить згадувати, що він із Рівного. Хіба що коли кілька разів запитають. То що тоді знають про нас Україна і світ? Якщо вірити інформагентствам, то цього тижня наша земля прославилася тим, що когось у нас покусав скажений кіт. А ще раніше писали про іншу загадкову тварюку, що їла живих кролів та собак непомітно для навколишніх. Ну і без повідомлень про регулярну загибель людей на наших дорогах теж і дня не минає. А ще іноземцям у нас непереливки. Місцеві депутати пильно стежать за кожним їхнім кроком, аби вони часом не зіпсували наш генофонд. Азербайджанських дорожніх будівельників мусили за п’ять кілометрів від Корця поселити, аби до того генофонду часом не дісталися. Коротше, виглядаємо ми нині як місцевість, де жити небезпечно. На дорозі задавлять, поза дорогою скажені тварини покусають і так далі. Чи добре це для нашого, як тепер прийнято казати, іміджу? Гадаю, що непогано. Чому ні? Скажеш, що ти з Рівного, й усі довкіл одразу з повагою дивляться — диви, він ще живий! А ти собі мовчиш спокійно, мовляв, на усілякі смертельні небезпеки нам начхати. Не боїмося ми ані страшних звірів, ані ще страшніших доріг, ані охоронців генофонду. Запитувати після цього, чи боїмося ми чинної влади, виглядає зайвим. Ну хто такі ті донецькі після наших скажених котів? Хіба не так?
