Олеся АНТОНЕНКО: «Туалет як обличчя українсько-білоруського кордону»

За майже тригодинну поїздку до вбиральні захотіли майже всі. А всі — це понад 30 туристів з Луцька у Брест. Екскурсоводи — два молодих хлопці — вирішили, що перед кордоном варто сходити в туалет, і завбачливо зупинили перед українською митницею. Поки останні виходили з автобуса, кмітливіші вже бігли назад. Усі. «Туалет не працює. Сказали йти за вагончики (чи то пак обдерті «страхові», «обмінники» і т.д.).

За майже тригодинну поїздку до вбиральні захотіли майже всі. А всі — це понад 30 туристів з Луцька у Брест. Екскурсоводи — два молодих хлопці — вирішили, що перед кордоном варто сходити в туалет, і завбачливо зупинили перед українською митницею. Поки останні виходили з автобуса, кмітливіші вже бігли назад. Усі. «Туалет не працює. Сказали йти за вагончики (чи то пак обдерті «страхові», «обмінники» і т.д.). «За вагончики» сприйняла буквально, як майже й всі. Проте старша жіночка із екскурсії, не схожа на таку, що просто би сховалася за будкою, таки наполегливо прямувала, куди вказали прикордонники. За нею потяглося ще кілька людей. За вагончиками таки стояв туалет — біо. Його «біо» гармонійно підкреслювала нахильність, у такт деревам. За доброго вітру розгойдує його не менш фантастично, мабуть. Біля біотуалету — біомаса. Якби сніг не притрусив «сліди злочину», пройти до вбиральні не наважився б ніхто. Без саперів там не обійтися. Тож до біотуалету пішли лише найсміливіші і ті, кому вже було не до роздумів про сміливість. «Сходимо на білоруській митниці, там нормальний», — закликав усіх екскурсовод. На білоруській стороні усе виявилося таки справді нормальнішим. Якщо українську митницю обперізувала де-не-де роздерта сітка, а приміщення нагадували хліви, завбачливо пристосовані до праці людей, то білоруська митня зустріла чепурними будівлями, високою і новою сіткою навколо і нормальним туалетом, з написом «WC» і поділом на звичні «Ж» і «Ч». Чисто, тепло і без ризику полетіти за вітром разом із туалетом.

Різниця між прикордонниками

Вочевидь, невисокі зарплати прикордонників і митників України даються взнаки. Вичавити усмішку до земляків вдалося лише на обличчях дівчат, що збирали паспорти. Та й то після того, як вони отримали компліменти від галасливої гальорки в автобусі. Натомість білоруси туристів з України зустрічали і випроводжали радо. Доки збирали паспорти, встигали запитати, і куди їдемо, і як справи, і пожартувати. «Та в нас все нормально буде, — прокричав Микола із гальорки. — Ви чоловік симпатичний і хороший». «Это кто сказал? — із веселим блиском в очах заговорив повненький білорус. — Мужик что ли? Надо же, уже мужчинам начал нравится. Своей Сергеевне расскажу, не поверит». На зворотному контролі інший білорус: «Где были? Чи то де були?... Та ми всі тут українську знаємо». І обов’язкове побажання гарної дороги. Єдине, що поєднувало наших і їхніх на кордоні — це талант обстежувати багаж. На це йшло... зо дві секунди: нагнувся-розігнувся.

Дорога і клоновані села

Білоруська траса до Бреста таки ліпша, ніж від Доманово до Луцька. Проте бічні вулиці виглядали не менш печально, ніж в українських селах. Без гумових чобіт, а в деяких випадках резинових човнів не проберешся. Різниця в селах. Поруч стареньких дерев’яних будинків, так гармонійно схожих на наші поліські, — цегляні... клоновані. Десятки однакових будівель на селі — свідчення того, що будували їх точно не господарі, а держава. Як не губляться гості серед такого одноманіття, визначити складно, проте масштаби будівництва вражають. На однакових будиночка клонованість не скінчилася. Як і в радянський час, над дорогою тягнеться по кількасот метрів однакового добротного паркану. Навряд чи сусідам захотілося скластися, зібратися і поставити ідентичні плоти.

Будинки, що нагадують Україну

При в’їзді у Брест дістаю фотоапарат. Не втримуюся і роблю перші знимки із подорожі. Наприкінці міста — новенький мікрорайон із кількох десятків висоток. Більше десяти — під колір українського прапора — пофарбовані блакитним та жовтим. Дороги до будинків хорошої ще немає. Мабуть, з огляду на те, що подалі працюють крани і туди-сюди роз’їжджають вантажні машини. Проте біля будинків — рясно всіяно ліхтарями. Нам би до Рівного такі мікрорайони. Хоча з темпами будівництва, поки виросте з двадцять нових будинків, перші уже можна буде вважати пенсіонерами. І на усвідомленні цього моменту стає образливо. Це ж потрібно — в’їжджаючи в країну, яку Європа відкрито зневажає, я фотографую будинки. Бо такого у нас немає. Бо комусь вигідніше сказати, що не вистачає коштів, а іншим нарікати, що тих коштів ніхто не дає. У такій довгостроковій тяганині через десяток років півміста може залишитися без даху над головою. Термін експлуатації панельних будинків коли витікає? Не підкажете, хто перший стоятиме під міською радою, благаючи не надати житло, а не виселяти із аварійної будівлі?

Брестська фортеця

Радянський Союз. Перша думка, коли побачили гігантську зірку при вході на територію Брестської фортеці. Ну, все, зараз промиють тобі мізки, подумала із печаллю, проходячи під громіздкою брилою. «Як же ж так, — почула невдоволений голос одного із екскурсантів. — Тут стільки людей померло, я щоразу, коли сюди приїжджаю, немовби відчуваю їхню присутність. А вони ресторан відкрили, ще й назвали його „Цитадель“». Гм, думаю, таки не зовсім радянське, якщо вже й ресторан збудували. А потім музей — із розкритим ротом. В Україні таке капіталовкладення в історію ще не бачила. Моя програмна система, запрограмована у мозку на однозначну критику наперед, почала здаватися. «Після того, як був підписаний таємний протокол до пакту Молотова-Ріббентропа, Західна Україна та Західна Білорусь відійшли Радянському Союзу». Ти ба, мало не викрикнула я. Симпатія моя до екскурсовода зросла. Я навіть пробачила її скептичний тон щодо українця і радянського прапора у Берліні — нехай, думаю, дехто з наших ще би й радянсько-нацистську угоду заперечував. Але музей таки вражав: голограми, новенькі стелажі, доглянуті експонати. «Музей с каждым днем становится все краше и краше,» — додала не без гордості екскурсовод, потім довго перепрошуючи за «Цитадель». «Городские власти решили... Мы не в силах влиять на их решение». Це вже схоже до наших реалій... У «Цитаделі» молодята гуляють весілля, а за кілька метрів звучить голос Левітана. Романтика по-білоруськи.

Ексклюзивна бруківка

Проходячи крізь Холмські ворота, екскурсовод зазначила: зверніть увагу на бруківку під ворітьми. «Вона єдина, яку зберегли після війни на території фортеці» (а фортеця — це 400 га, оточених водою). У цей історичний момент знайомства із бруківкою захотілося істерично сміятися: у половину наших сіл дорога така ж ексклюзивна, можна сказати «з вібромасажем».

Білоруський музей на українській техніці

Наступна зупинка — музей залізничної техніки. «Це зроблене на Україні, і цей тепловоз, і той паровоз, і це...». Одним словом, майже все зроблене в Україні, але музей таки у Білорусії, на честь «білоруської чугунки». Як тим, хто приїхав із Батьківщини музейних експонатів, дозволили полазити по «салонах» і паро -, і тепловозів. Це ж треба, приїхати у Білорусію, аби дізнатися, чому машиніст не може заснути... А ви не знаєте? Тоді — у білоруський музей.

По дорозі до знатного бороданя

Резиденцію Діда Мороза у Біловезькій Пущі відвідати не вдалося. Його, сивого і старого, проміняли на супермаркет і білоруську «згущонку». Проте у саму Пущу нас таки повезли — показати звірам. На відміну від тих тварин, які живуть у луцькому та й навіть рівненському зоопарках, білоруським звірам до відвідувачів діла не було. Величезні вольєри змушують туристів оббігати зі сотню метрів, аби таки надибати на потрібну тварину. Проте на простягнуті руки з їжею не ведуться. Ще б пак. Ще трохи і тварин доведеться лікувати від ожиріння, подумалось мені.

Про ведмедів

Якщо хтось ще не був у луцькому зоопарку, ліпше туди не ходіть. І заради стійкої психіки, і задля того, щоб не відчути себе обідом. З ведмедями у тамтешньому звіринці ліпше не загравати. Зрештою, взагалі краще не підходити — через несамовитий голодний рев. Злі вони, ці луцькі ведмеді. У Біловезькій Пущі були інші. Ведмідь, зручно вмостившись на колесо від вантажівки, видавався серйозним джентльменом. Не вистачало лише газети у лапах. «О, туристи, — мабуть подумав він, зліз зі свого надсучасного сидіння і почав вертітися у різних позах, фокусуючи певні положення на кілька хвилин. — Фотографуйте!».

Сльозлива історія про колорит

«Українці? Чуємо-чуємо,» — доброзичливо підбадьорювали білоруси, без проблем розбираючи усі наші слова. Відчувши, що російською можна і не старатися, група дружно з усіма перемовлялася українською. Натомість почути білоруську так і не вдалося. З усієї мандрівки це вразило найбільше. Не однотипні будинки, відгодовані ведмеді чи шикарний музей, а саме білоруська мова. Точніше, її відсутність... Подруга довго перебирала згущене молоко, а опісля з печаллю промовила: «Я хотіла купити різні банки, але лише на одній був білоруський напис. А що ж це за „згущонка“ з Білорусії без білоруського маркування?». А що це за Білорусія без білоруського колориту?...

Остання сумна історія

Не люблю весни, але її захотілося найбільше, коли в’їжджала на територію України. За квітучою зеленню сірість української «архітектури» після білоруських пофарбовано-клоновано-однакових будинків вражала би менше. І все ж зима... Я не нарікаю на державу. Нічого їй не дала, щоб чогось вимагати. І проблема не у януковичах, азірових, тимошенках і т.д. Проблема у головах людей. Якби я була державою, я б, мабуть, теж нічого не хотіла змінювати для тих, хто не в силі донести навіть сміття до смітника.