«Хочу все знати і все побачити», — так можна сказати про Петра Макаренка, мешканця села Бутейки, що на Сарненщині. Завдяки своїй вродженій допитливості цей чоловік прославився серед односельчан тим, що написав і видав книгу про рідне село, побачив пів-України, подорожуючи на велосипеді, а також має здатність передбачати події.
Книгу «Бути селу» Петро Макаренко видав накладом 600 примірників — саме стільки, щоб вистачило і односельчанам, і їхнім родичам і знайомим. Він вважає, що люди мають знати історію свого села, тому й свідомо не продавав книгу, а роздав у кожну сільську хату. У виданні книги, матеріали для якої пан Петро збирав понад 15 років, допомогли і в сільраді, і відомі та заможні уродженці села. Автор дав книзі назву «Бути селу» не випадково: за переказами, саме такі слова закладені в назву села Бутейки — їх сказав хлопець, який був єдиним, хто вижив після чергової навали татар, саме він і почав по-новому розбудовувати село. Як розповів Петро Макаренко, історією свого краю цікавиться давно: — Ще з дитинства пам’ятаю багато легенд та переказів про наш край, а от у літературі про історію Волині написано дуже мало. Тому в роботі над книжкою я використовував матеріали не лише підручників, а й архівних документів та розповідей очевидців-старожилів. Чоловік розповідає, що завжди цікавився чимось незвичним. Ще до служби в армії перечитав багато літератури про магію, про екстрасенсів, але потім зрозумів, що все це не варте уваги, тому зараз щодня читає філософські та релігійні книжки. На думку Петра Макаренка, саме такі книги змушують сучасну людину мислити і аналізувати: — На основі прочитаного, почутого і побаченого на телебаченні та в газетах можна робити висновки про подальші події в країні. Уже не раз, переглядаючи з дружиною телепередачі, я розказував їй, що буде далі. Вона з мене сміялася, а потім виявлялося, що я казав правду. Чоловік зізнався, що хотів би написати ще якусь книжку, але вже не історичну, в якій можна було б висловити власні думки. До захоплень свого чоловіка Лідія Макаренко ставиться спокійно. Бувало, навіть, допомагала йому в цьому — переказувала окремі історії, які чула від старих людей. А от стосовно іншого захоплення чоловіка — подорожей на велосипеді — дружина протестує, адже пан Петро на такому транспорті добирався навіть у Москву. — Коли я кудись їду, Ліда бурчить, але ж я знаю, що в душі вона завжди «за», — посміхається п. Петро. — Я почав їздити десь п’ятнадцять років тому, бо мав проблеми зі здоров’ям. Лікар порадив мені «сісти на велосипед», розказав, як саме треба застосовувати цю методику лікування. З тих пір я побував у Києві, Житомирі, Львові, їздив і в Білорусь, а саме в Брест, а от до Бєлгорода не доїхав — велосипед зламався. Не судилося поки що велосипедисту потрапити і в Польщу. Його не пустили через українсько-польський кордон, хоча всі особисті документи він мав. Аргументували прикордонники відмову просто: немає у нас закону, який би дозволяв перетин кордону на велосипеді. Найдовша подорож тривала п’ять днів, бо, каже пан Петро, на більше часу із села не можна вирватися через господарство, та й «серйозні» поїздки бувають нечасто — приблизно раз у рік: — Коли їду через якесь село, то люди, працюючи в полі, дорікають, що вдома, мабуть, на мене люди роблять, тому що маю час на поїздки. Вони ж не знають, що в мене п’ятдесят соток картоплі треба викопати. Але якщо людина захоче, то знайде на все час. Як казали древні мудреці, якщо ти хочеш, щоб тобі не вистачало часу, то нічого не роби.
