Цими днями вчергове згадали трагічні події на Майдані у лютому 2014-го. Я теж там був, точніше, бував щодня, хоча жодного разу не ночував на Майдані. За кілька днів до трагічної розв’язки захотілося побачити на власні очі так званий «антимайдан», який був розгорнутий у парку поряд із Верховною Радою. Мене там одразу ж запитали, з якого я «десятку», а коли я відповів, що з ніякого, дивилися косо, хоча і не зачіпали.
Зі сцени щось горлав Калашников. Не вірилося, що це той самий товстий сопливий п’ятикласник із моєї школи, чия старша сестра навчалася у паралельному класі й була секретарем комітету комсомолу. За кілька хвилин мені стало погано. Чи то від запаху гречаної каші, яку роздавали поряд, чи то від споглядання сотень облич із порожніми очима, які були довкола. Вони не слухали промов зі сцени — вони або жували, або курили, або щось між собою обговорювали. Я ледь не вибіг звідти, але легше мені стало лише за годину. Тепер я розумію, що то був страх — переді мною стояло уособлення війни, яка розпочалася невдовзі, триває досі й невідомо коли і чим закінчиться. На тому боці тепер саме такі, яких я бачив того дня на «антимайдані». А може, вони там і досі… Що було далі? Далі я повернувся на справжній Майдан, і мій страх одразу пропав — навколо були тисячі нормальних людей, яким не байдуже, що буде завтра. Ніхто тоді ще не знав, що за кілька днів почнуть стріляти і Майдан вкриється кров’ю. Але страху тоді не було — це точно. І не тому, що тисячі беззбройних людей на Майдані були сильнішими за «беркут» із автоматами. А тому що ми були разом і знали, чого ми хочемо. Те ж саме маємо і тепер — ми разом, а значить, нам не страшно!
