Одразу я не повірив власним очам. Посеред різнокольорового натовпу паризького тенісного центру "Ролан Гаррос" просто на мене рухалася чоловіча фігура, що була би доречною біля пивної ятки десь на околиці Києва. Зім'ята футболка невизначеного кольору та штани-треніки доповнювалися зо три дні неголеною фізіономією несумісною зі здоровим способом життя.
Та головне було не в цьому — у вільному місті Парижі ще й не таких побачиш. Обличчя зі слідами поганого сну належало Андрію Медведєву. Тому самому найкращому тенісисту України всіх часів, який дев'ятнадцять років тому грав на цьому стадіоні фінальний матч проти американця Андре Агассі й виграв у цьому матчі перші дві партії. А потім програв три.
Обличчя квітучого й задоволеного життям Агассі блимало на переповненому паризькому стадіоні з великих телеекранів у рекламних сюжетах. А його український суперник йшов крізь натовп тенісних уболівальників із усього світу й ніхто, окрім мене, як здалося, його не впізнавав.
А все тому, що Медведєв тоді не виграв. Не завершив свою блискучу але, на жаль, недовгу тенісну кар'єру хоча б одним титулом чемпіона турніру "Великого Шолому". Не записав своє ім'я на "стіні чемпіонів". Світ справжнього спорту жорстокий, але справедливий — у ньому знають лише чемпіонів. Усі решта, нехай і сто разів фіналісти — для світу ніхто. Лузери.
Цього року українка Еліна Світоліна знову виграє лише другорядні тенісні змагання. А на великих турнірах програє. Так було в Мельбурні, так було в Парижі, так сталося й у Лондоні, де наша молода "зірка" віднедавна мешкає. Андрій Медведєв теж колись жив у Монте-Карло. Єдина відмінність — час, аби виправити становище й таки виграти в житті щось серйозне в Еліни ще є. Щоб потім завжди впізнавали.
