За кілька років до того, як я пішов до школи, партія урочисто пообіцяла, що я і всі мої однолітки незабаром житимемо при комунізмі. У якому всього буде вдосталь і все буде спільне. Як саме це відбуватиметься — ніхто з дорослих пояснити не міг. Допоміг старший на кілька років хлопець: «Що твоє — те наше, що наше — то моє!» — сказав він і відібрав мого нового гумового м’яча. Моє дитинство пройшло неподалік пивзаводу в Рівному.
Там у колишніх будинках місцевих євреїв, поляків та чехів мешкали розселені радянською владою родини прибулих, якими були і мої батьки. Розселили нас досить тісно, тому про якусь власність поза дверима помешкання говорити не доводилося. Малими ми вільно ходили один до одного коридорами бараків та комуналок, лазили через розбиті паркани у двори сусідніх будинків, вважаючи усю навколишню територію нашою. Трохи підрісши, я міг пройти дворами від третьої школи, де навчався, до вулиці Поповича, яка, здається, і досі так називається. Ті нескінченні «прохідняки» були улюбленим місцем наших дитячих ігор, коли можна було заховатися за кожним сараєм чи вилізти на кожне горище. Все це щастя спільного існування майбутніх жителів комуністичного суспільства закінчувалося на іншому боці вулиці Поповича, де починалося колишнє село Дворець, нещодавно приєднане до міста. Там кожен двір був обгороджений міцним парканом, за яким було чути злого вгодованого пса. До знайомих хлопців, які там жили, вже не можна було зайти просто так, як у наших дворах. Та й хлопці ті не крутилися біля своїх приватних будинків, аби не витоптати батькових помідорчиків, а збиралися на пустирях, де або гралися у щось, або нудились без розваг. Але недовго, бо, на відміну він нас, мали допомагати батькам по господарству, де, окрім помідорчиків, були ще кури, свині, кролі та інша живність. І все це було не наше, а їхнє! До якого іншим — зась! Саме тоді я почав розуміти, що не буде ніякого комунізму! Так воно врешті й вийшло. І підтверджується чи не щодня, коли у центрі Рівного з’являється ще один глухий паркан, яким приватний власник перегороджує стежину, якою сотню років ходили всі охочі. І місто наше стає вже не нашим, а їхнім. Містом тих, хто потихеньку захоплює наш спільний колись простір. Напевно, інакше не можна, бо ж комунізму вже точно ніколи не буде!