У Кроки в Туреччині брали автографи... і не вірили, що він — чиновник, а не артист

1501 0

Ми у соцмережах:

У Кроки в Туреччині брали автографи... і не вірили, що він — чиновник, а не артист

Заступник голови Рівненської облради Валентин Крока серед своїх колег має найбільший стаж обласного депутатства: п’ять разів поспіль його обирали в облраду від Березнівського району. Причина такої довіри, вважає п. Крока, те, що він завжди старався допомогти людям, які до нього зверталися. Навіть нині він веде прийом не раз на місяць, як передбачено графіком, а щодень, «бо не може людина, яка приїхала з далекого району, їздити по кілька разів». А мобільний телефон заступника облради майже не змовкає: ті, чиї проблеми п. Крока вирішував, звітують йому про свої справи. Втім, не тільки своєю роботою живе перший заступник. Його найбільше захоплення — танці. Тож і нині він не втрачає нагоди при можливості віддатися запальному танку. Про це, а також про родину, дім, друзів — у розмові з Валентином Крокою.

Майбутню дружину знайшов на танцях — Я родом з села Жалин Костопільського району. Нас у батьків було шестеро, але одна з сестер померла ще маленькою. Мій нині покійний батько був інвалідом війни. Пройшов шлях від Сталінграда до Берліна. Мамі нині 87 років. Вона — наш ідеал. Ми її шануємо, обожнюємо, слідуємо її порадам. Вона вірить у Бога, все життя ходить до церкви. Має чудовий голос, у церковному хорі співала. Хоч нині погано бачить, щоб розрізнити букви, мусить брати лупу, але щодня подолати сім сторінок Біблії — для неї закон. Нас повчає: «Є друзі, є вороги, але бажай добра всім і буде тобі здоров’я». А мені каже: «Посада дана Богом. Вона тимчасова. Але працювати треба так, щоб казали потім: «Це хороший керівник був». — Мама нині живе з вами? — Так. Маю власний будинок в селі Обарів Рівненського району. Мешкаємо у ньому чотирма поколіннями: моя мама, яку я забрав з села після того, як батько помер (їхати у міську квартиру вона ніяк не погоджувалася), я з дружиною і старша донька Наталя з сім’єю. Моїй дружині Ліді доводиться на сімох готувати їсти. Вона у мене молодець. Дуже охайна, все вміє робити власноруч: і плете, і вишиває. А ще вона дуже добра людина і справжня берегиня. І діти, і внуки до неї горнуться. Нині Ліда на пенсії. Працювати далі головним спеціалістом обласного КРУ не захотіла. Каже мені: «»Не хочу, щоб люди казали, що ти начальник мене, пенсіонерку, на роботі тримаєш». — А де з дружиною познайомилися? — Знайшов свою Ліду на танцях у Рівному. Вона дуже гарно танцює, а я люблю таких дівчат. Тож познайомилися під час вальсу. Зустрічалися під гуртожитком. Ліда родом з села Локниця Зарічненського району. Тоді вона вже після закінчення кооперативного технікуму працювала. А я заочно навчався в інституті інженерів водного господарства на механічному факультеті і працював у Рівненській районній «Сільгосптехніці» змінним інженером. Коли ми одружилися, я просив у коменданта свого гуртожитку хоч кімнатку для молодої сім’ї. Але з житлом була проблема. Довелося повертатися назад у рідне село.

«Коли ректор дізнався, що моя донька провалилася на екзамені, дивувався, що я не замовив за неї слово» — Валентине Івановичу, розкажіть про своїх дітей. — Маю двох доньок: Наталю та Вікторію. Дуже мріяв про сина. Навіть ображався, що Бог дав мені другу доньку. Але нині пишаюся своїми доньками. За чужих дітей я не раз добивався і з навчанням, і з працевлаштуванням, а своїх ніколи ніде не проштовхував. Так, приміром, коли колишній ректор педінституту Борис Колупаєв дізнався, що моя донька провалилася на четвертому екзамені при вступі до очолюваного ним навчального закладу, дивувався мені. Мовляв, як ти міг, чому нічого не сказав. Втім, я завжди говорив своїм дітям: «Ваш авторитет — у ваших руках». Наталя нині працює заввідділом у Рівненській торгово-промисловій палаті. Вона подарувала нам двох внучок Даринку та Іринку. А Вікторія — бухгалтер Костопільського районного управління газового господарства. Вона ощасливила нас з дружиною внучкою Іванкою та внуком Валентином. — Внука на вашу честь назвали? — Так. І невипадково. Якось чую: дружина з Вітою по телефону говорить і виховує її. Мовляв, ще старшій дитині немає року, а ти знову вагітна. Я беру у дружини трубку і до доньки: «Вітко, ти вагітна? Слухай, народи мені внука». Тому й назвали на мою честь. Він і по гороскопу Овен, як і я. 21 березня народився. — А хто ваші зяті? — Чоловік старшої доньки Юрій ріс без батьків. Батько їх покинув, а мати померла. Чоловік молодшої доньки Валерій — з сім’ї, у якій восьмеро дітей. А мама його — доярка. Коли я своїх дівчат віддавав заміж, то дехто казав: «Як це так, що Крока своїх зятів обрав не з розрахунку?» А я на такі закиди завжди відповідаю: «З таких простих сімей якраз хороші діти виходять». Юрій працює старшим майстром у «Рівнегазі». Валерій — начальник Костопільського районного управління газового господарства і депутат Костопільської райради.

Кращий друг Валентина Кроки — кум-однофамілець — Хто ваші друзі? — Найкращий мій друг — однокласник і кум Леонід Крока ( я у нього усіх трьох дітей хрестив). Ми з ним з першого класу дружимо. Разом навчалися у Мирогощанському радгоспі-технікумі, разом хотіли служити на флоті. Тому у військкоматі сказали, що ми — брати. Але його не взяли у моряки через проблеми з зором. А я відслужив три роки на Балтійському флоті у місті Лієпая (Латвія). І навіть дівчину одну ми з кумом любили. Але я йому, як другу, поступився і вона вийшла заміж за кума. Леонід — дуже хороша і надійна людина. Цікаво, що в нас, буває, думки збігаються, віщі сни одне про одного сняться. Нині, коли зустрінемося, можемо на ставку до п’ятої години ранку українських пісень співати під баян: кум з дитинства грає на цьому інструменті. — А в обласній раді з ким дружите? — З усіма колегами-депутатами дружу незалежно від їхньої партійної чи фракційної приналежності. І з головою облради Олександром Данильчуком у мене хороші стосунки. Я його давно знаю, бо він з Березнівського району. Бував у нього вдома, ще коли був представником Президента в районі. Знаю його родину. У Данильчука є гарна риса: він, хоч займає високу посаду, але зовсім не пихатий. Дуже простий, доступний, щирий. Інколи й потерпає через свою безпосередність. Мені з ним легко, бо він мені довіряє.

«Про власний будинок мріяв давно» — Валентине Івановичу, будинок в Обарові самі будували? — Ні. Купив у 2004 році, продавши квартиру у Рівному. Трикімнатну квартиру я отримав, ще коли працював заступником представника Президента в Рівненській області. На цю посаду мене запросив з Березного Роман Василишин. До цього я був десять років головою райвиконкому на Березнівщині, представником Президента у цьому районі і районним депутатом. — А як потрапили до Березного? — Мене помітив перший секретар обкому партії, коли я ще працював заступником голови колгоспу у своєму рідному селі. До речі, посаду заступника голови колгоспу я зайняв, коли мені було 23 роки. — Давайте повернемося до вашого нинішнього житла. Чому ви вирішили відмовитися від життя в обласному центрі? — Про власний будинок мріяв давно. Тут простір, свіже повітря, можна вийти на вулицю, щось робити на подвір’ї, а не обмежуватися традиційним: диван, тапочки, телевізор. А в багатоповерхівці як не старайся навести порядок, все одно обпишуть стіни, насмітять у під’їзді, на сходовій клітці. Я ж навіть ремонт у своєму під’їзді за свій кошт, було, зробив, поставив двері, кожному мешканцю ключі від них зробив і вручив. Хотів як краще, натомість почали говорити, що я на тих ключах нажитися хочу. А у власному будинку в Обарові вже все інакше. Я на горищі збудував кімнати для дітей та внуків, а в підвалі влаштував сауну, кімнату для сушіння білизни. Є в будинку й гараж. — Маєте автомобіль? — Так. Взятий у кредит «Хюндай». Часто сім’єю виїздимо ним на природу. — А хто двір біля будинку впорядковує? — За грядками і деревами доглядає зять, чоловік старшої доньки. Він за фахом агроном. А ми йому допомагаємо. А ось віз біля хати з квітами, глечики на тину — це моя фантазія. Я дуже люблю своє обійстя. Душу у нього вклав, щоб око милувало. Альтанку встановив, фігурки лелеки, садівника. Ще хочу ткацький верстат привезти з села. У мами зберігся. Правда, місця для цього трохи малувато.

«На весіллях «погони» знімаю і — в танок» — Окрім впорядкування обійстя, чим ще любите займатися? — Ще зі школи захоплююся танцями. Ходив у шкільний танцювальний гурток. Гопачок танцював, вальс. І нині на весіллі, буває, «погони знімаю» — і в танець. Дружина інколи аж зупиняє мою запальність. Спорт люблю. Футбол і легку атлетику. Роблю вранці зарядку. Маю для цього вдома шведську стінку. Раніше на полювання ходити любив. А останні три роки не роблю цього. Чому? Якось козулю на полюванні підстрелили. І я побачив у неї на очах сльози. Це мене страшенно вразило. Нині розумію, що звіра треба берегти. Адже й так його нищать. — А де зазвичай відпочиваєте? За кордоном чи в Україні? — Відпустку проводжу в Україні на мінеральних водах. А за кордоном бував по роботі. Коли їздив на виставку у Стамбул, нам влаштували вечірку. На ній музикант грала пісень усіх народів СНД, які брали участь у виставці. А ось української пісні не було. Я підійшов до неї і питаю, чи не може зіграти нашої рідної. А вона каже: «Якщо співатимеш, то буду грати». Ну я й виконав наші «З сиром пироги», «Ти ж мене підманула». Після цього до мене підходить турецький співак Таркан і питає: «А ви станцювати можете?» Відповідаю: «Можу». «То допоможіть мені: я співатиму, а ви танцюйте». Ось разом і виступали. То наступного дня до мене підходили за автографами і я ніяк не міг пояснити, що я чиновник, а не артист. І коли в Моршині відпочивав цього року, теж зайняв на танцювальному конкурсі перше місце.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також