Мені малому завжди бракувало грошей. На іграшки, на цукерки, на морозиво, на футбольний м’яч, на китайські кеди, на шостий раз піти в кіно про мушкетерів… Грошей цих взяти було ніде, тому я вже з молодших класів школи почав приглядатися до лотерей. Про них оголошували яскраві плакати на пошті та в ощадкасі, куди мама часом мене посилала щось відправити чи за щось заплатити. Лотерея виглядала привабливо — купив білет за тридцять копійок і виграв автомобіль. Або щось подешевше.
Головне, що це щось можна було взяти грошима. Виграв, наприклад, холодильник, але взяв замість нього гроші і купив на них спортивний велосипед! Але спочатку слід було виграти! Тому я почав економити на котлетах у шкільній їдальні і назбирав врешті на свій перший лотерейний білет. Звісно, що нічого я не виграв. На другий і на третій теж. Почав запитувати — виявилось, що серед моїх знайомих дорослих більше рубля ніхто і ніколи у ту лотерею не вигравав. А тут ще й арифметика, яку ще тоді не називали математикою, підійшла у шкільній програмі. І я порахував, що аби виграти, номер мого лотерейного білета мав випасти серед сотні тисяч, а то й мільйона таких самих. Шансів на що, ясна річ, практично не було. Тому появу спортлото та інших нових лотерей я зустрів у старших класах досить спокійно. Розумів, що мої шість номерів із того лотерейного барабана в телевізорі ніколи не випадуть. Хіба що станеться щось неймовірне. Приблизно те ж саме я відчуваю тепер, коли чую вночі сирену повітряної тривоги. Вона, ніби той лотерейний барабан, повідомляє, що тираж розпочався і комусь може випасти щось дуже недобре. Комусь одному із мільйона або навіть кількох мільйонів. І ніби знаю з дитинства, що шансів, що впаде на мене, практично немає, все одно чекаю, аби той тираж, тобто тривога, швидше закінчився. Бо чув у дитинстві, що якийсь таксист із Рівного таки виграв у сімдесяті роки автомобіль у лотерею. А значить, шанс таки є. Для кожного із нас у кожному із наступних «тиражів», коли доля розігруватиме, куди саме впадуть уламки від ворожого дрона чи куди влучить ворожа ракета. І це аж ніяк не залежить від того, чи підписувався я на ту «лотерею» — мене ніхто не запитував. Одне тішить — «тиражі» тепер відбуваються не лише у нас, а й у них. Нехай начуваються!