Нинішнє життя вже давно розділилося на власне життя і його картинку, яку нам тепер пропонують у тисячах різновидів. Якщо колись цією картинкою було кіно у клубі та малюнок у книжці, за якими ми дізнавалися, як проходить життя там, де нас немає, то нині вчасно розібратися, де життя, а де картинка, вдається не завжди. Ну просто не пам’ятаєш, чи це ти сам бачив, чи десь показували. І так доти, доки не відчуєш життя на собі. Не замерзнеш, не заслабнеш, не потрапиш до міліції, чи ще в якусь халепу. Лише тоді об’єктивна реальність, як казали колись у школі, поверне тебе до життя.
Нинішнє життя вже давно розділилося на власне життя і його картинку, яку нам тепер пропонують у тисячах різновидів. Якщо колись цією картинкою було кіно у клубі та малюнок у книжці, за якими ми дізнавалися, як проходить життя там, де нас немає, то нині вчасно розібратися, де життя, а де картинка, вдається не завжди. Ну просто не пам’ятаєш, чи це ти сам бачив, чи десь показували. І так доти, доки не відчуєш життя на собі. Не замерзнеш, не заслабнеш, не потрапиш до міліції, чи ще в якусь халепу. Лише тоді об’єктивна реальність, як казали колись у школі, поверне тебе до життя. Це я до того, що кожен із нас відчуває свою захищеність лише до того моменту, коли його почнуть бити. Не у переносному значенні, а безпосередньо по голові чи інших частинах тіла. Без цього — жодного усвідомлення реальності — суцільна картинка. Усі, кому цікаво, бачили, як побили одні депутати інших у нашому парламенті. І коментарі чули різні. Від таких, хто обвинувачує тих, хто побив, у злочині, до таких, хто вважає, що нічого особливого не трапилось. Чому так вийшло? Тому що досі наші народні обранці билися у сесійній залі не по-справжньому, а «під фонограму». Поштовхаються перед телевізійними камерами й усе. Навіть хизувався дехто отаким своїм «геройством». Так було доти, доки картинка не перетворилася на реальність і бити почали по-справжньому. Не ляпаси давати, а всерйоз. Несподіванкою це виявилось для парламентарів. Не вірили вони, що хтось насмілиться їх боляче бити. Зовсім розслабилися за тою своєю недоторканністю. Ось і отримали від таких самих недоторканних. Тепер усе буде по-іншому. Як колись у дитинстві, коли підлітки на вулиці розуміли, хто реально вміє битися і як це боляче. Наслідки були завжди однаковими — ті, хто не вмів битися, або підкорялися сильнішим, або йшли з тої вулиці додому вчитися. Щоб навчившись, наймати на роботу тих, хто ні на що більше, ніж добре битися, не навчився. Таких, звісно, була меншість. Інші просто обирали безпечні дороги, аби не потрапляти туди, де можуть побити. Це теж був вихід — сиди собі вдома і дивись бійки по телевізору. Хто ж міг подумати, що настане час, коли бити будуть повсюди. Навіть у парламенті. Що робити? Можна просто насунути шапку на очі і пробігати по вулиці, нічого не помічаючи, аби тебе самого не зачепили. Спосіб непоганий, але повної гарантії не дає. Повну чи майже повну гарантію від побиття у будь-якому вигляді можна отримати лише після того, як ті, хто не хоче нікого бити і не бажає бути побитим, вийдуть усі разом і скинуть владу, за якої бандити засідають у парламенті. Досвід показує, коли вийдуть усі, побити їх буде неможливо. Ніяка влада нічого не зробить із народом, який не хоче, щоб його побили. Чи можливо таке у нас? Чи ми і надалі, як той класичний письменник, будемо отримувати по пиці, а потім йти додому і писати відповідь? Відповідь очевидна — не буде нічого. Ніяких масових протестів, ніяких революцій. І не тому, що ми так хочемо, щоб нас били. І не тому, що почуваємося у повній безпеці. А тому, що принаймні кожен другий побитий із задоволенням би сам когось побив, якби йому надали таку можливість. Можливість така є практично у кожного з нас. Завжди можна знайти слабшого. Якщо ні, то можна побити дитину. Якщо немає дитини, можна хоча б собаку побити. А потім тихцем ходити там, де є сильніші за тебе, щоб не побили. Бо повної гарантії не бути побитим немає ні у кого. Якщо це у житті, а не на картинці з телевізора.
