Днями налякав мене один дуже опозиційний телеканал. Там цілий тиждень сиділи у студії мужні борці із злочинним режимом і закликали народ повстати проти цього режиму у вівторок 2 квітня. І так переконливо ці незламні опозиціонери усе це говорили, що я був повірив. Ну не зовсім, а майже повірив.
Днями налякав мене один дуже опозиційний телеканал. Там цілий тиждень сиділи у студії мужні борці із злочинним режимом і закликали народ повстати проти цього режиму у вівторок 2 квітня. І так переконливо ці незламні опозиціонери усе це говорили, що я був повірив. Ну не зовсім, а майже повірив. Бо ж не можуть серйозні люди базікати усілякі дурниці. Кажуть, що народ обурений злочинною владою, значить, так воно і є. Кажуть, що підніметься цей самий народ на боротьбу, значить, підніметься. Коли не так, то як потім людям в очі дивитися? Хоча з тих опозиціонерів станеться. Коротше, у вівторок я вирішив через центр Києва зранку не йти. Бо ж там будуть обурені народні маси, які перекриють рух транспорту. Згадав, що у мене приятель мешкає за триста метрів від Верховної Ради. Телефоную йому, щоб дорогу підказав, де людей поменше. Приятель мене не розуміє. Каже, що саме тепер гуляє з песиком якраз неподалік парламенту. Звичка у нього така — зранку песика вигулювати. — А як же повстанці? — запитую, — як ти крізь них із тим песиком продираєшся? — Які повстанці? — чую відповідь. — Немає тут ніяких повстанців. — А хто є? — Та нікого немає. — Зовсім нікого? — Ну є через дорогу оті, що на роботу прийшли, прапори якраз роздають. — Які прапори? — А звідки я знаю? Вони тут чи не щодня стоять із різними прапорами. Які дадуть, під тими і стоять. За годину той самий опозиційний телеканал показав у прямому ефірі масове повстання українців біля Верховної Ради. Камера була поставлена низько, тож крізь два ряди людей із прапорами нічого далі не було видно. Могло здатися, що там позаду багатотисячний натовп. Насправді там далі нікого не було. Навіть мого приятеля-пенсіонера, який на той час вже вигуляв песика і пішов додому пити кефір. Повернувшись додому з роботи, я почав клацати пультом телевізора та комп'ютер ганяв по Інтернету. Хотів дізнатися, чи відбулося-таки всенародне повстання, чи ні? Хоча що там було дізнаватися? Якби повстання відбулося, про це знали б усі. Увечері я вже не дивився отой дуже опозиційний телеканал. Перемкнув на футбол. Не тому, що футбол нині більш важливий, ніж всенародне повстання проти злочинного режиму. Просто у футболі брехні менше.
