”Ці люди нічим не відрізняються від всіх інших», — не стомлюються повторювати лікарі. Але ж звичайні люди не зможуть уявити, яке це щастя — мати в тілі свої власні органи. Це в Європі є культура трансплантації: там створюють позначки в паспорті «Я згоден бути донором» і соцрекламу типу «Не забирайте органи із собою». Для нас же це таємниця за сімома замками. Та й пересадка — явище скоріше виняткове, ніж постійне. Наприклад, печінку на всю країну пересаджує тільки один лікар, а нирок не вдається дочекатися близько двом тисячам людей на рік.
Сердечний Але дива все-таки трапляються. Хіба задумувався батько померлого курсанта, відписуючи серце сина незнайомцеві, що воно стане найзнаменитішим в Україні? Нинішній його власник — харків’янин Едуард Соколов. Він чекав дива 6 місяців, підхоплюючись з ліжка, почувши кроки в коридорі, а його стан все погіршувався і серце збільшувалося в розмірах: «Навіть був в ходу такий жарт: я людина з великим серцем, я так усіх люблю. Насправді, було не дуже смішно», — згадує Едуард. Але диво сталося — серце до нього довезли всупереч навіть пробкам у годину пік. ”Після пересадки я його не розумів: раніше застукає — значить, потрібно прийняти таблетку, або полежати, або ще що. А тут — стукає і стукає, — згадує Едуард. — Але служить мені вірою і правдою — ми ж з донором були майже колеги: я офіцер-ракетник, він — майбутній міліціонер». Проте нічого містичного з Едуардом не відбувалося. Сни про донора якщо і снилися, то дуже нерозбірливі. Хоча дещо і справді відбулося — він почав писати книжки! Навіть псевдонім взяв Сокіл-Сердечний: «Перша моя робота — це автобіографія людини з пересадженим серцем. Просто руки чесалися, так хотілося писати!» — зізнається колишній військовий. А от справжню, грошову роботу він ледве знайшов: «Зараз я в броварні на півставки: контролюю термометри, манометри, стежу за цілісністю пломб. У мене навіть є підлеглі, які їх протирають, записують покази, — розповідає Едуард. — Компанія про те, що працевлаштувала людину з пересадженим серцем, написала у всіх газетах. Але багато хто не робить добра навіть заради слави: коли я приходив влаштовуватися на роботу до друзів, ті знизували плечима: «Ми тебе розуміємо, але і ти зрозумій: а раптом ти завтра помреш?». Хоча я обстежуюся набагато частіше від самих роботодавців». Хоча ризиків у чоловіка, і правда, багато: «Будь-яка застуда може стати фатальною. Я раніше, якщо хворів, лежав у ліжку 2-3 місяці, коли нормальна людина прийшла до тями за 3-4 дні! — говорить сердечник. — А потім я завів кота, хоча лікарі мені цього «категорично не рекомендували». Але мені він пішов на користь: щоранку Нюша уважно мене обнюхує — проводить експрес-діагностику. Щойно щось відчує, що горло червоне, наприклад, відразу лягає на підозріле місце — і все минає! А все почалося з банальної сигарети…Робив ремонт, закурив, знепритомнів, отямився — інфаркт міокарда…»
Ще одне серце Друга в Україні людина з пересадженим серцем — Сергій Маценко — живе на Черкащині в селі Кобеляки. Після розпаду колгоспу виїхав на заробітки в Київ: дружина, четверо дітей — усіх годувати треба. Працював на будівництвах, де застуджувався, недоліковувався і застуджувався знову. Лікарі поставили діагноз — невиліковна хвороба серця. Щоб були гроші на лікування, Маценки продали півгосподарства. Але ліки не допомагали навіть підтримати його стан — Сергію ставало все гірше. Операцію переносили двічі. У ніч, коли операцію все-таки зробили, дружина Сергія Валентина посивіла. А коли він повернувся в село, вона переживала: «А раптом чуже серце його змінить? І він мене не впізнає? Та мало де душа людини захована, боялася, що піде разом з його серцем. Але почула голос чоловіка, його жарти, і сліду від сумнівів не залишилося! — розповідає Валентина. — Хіба що зараз змінився: груди, ноги і руки вкриті волоссям. Але це, напевно, від ліків. Таблетки ж пригорщами їсть. На сніданок купка, на обід і на вечерю стільки ж». А сам власник чужого серця говорить: «Мені не сняться сни іншої людини. Напевно, тому що нам не сказали, чиє серце мені пересадили. І думок, і спогадів чужих немає. Не знаю від своїх куди дітися». Зараз Сергій дуже шкодує, що не може в повну силу працювати по господарству: «Не хочу звалювати все господарство на плечі сина, а доводиться. Але є в мене і радощі — за цей час двоє онуків народилося. Заради цього варто було жити».
Онучка вчиться рахувати на «післяпересадочних» таблетках В Україні близько 600 осіб з пересадженими органами. Іронія долі: з цієї напівтисячі людей у великій країні зустрілися двоє. Точніше так: познайомилися Клавдія й Іван Істенюк 40 років тому в Чернівцях. Це була любов з першого погляду, весілля відбулася дуже спішно. ”Вже потім я дізналася, що наші батьки страждають схожими недугами: мій у 47 років помер від ниркової недостатності в 1966 році, тоді про пересадку навіть подумати не могли. А батько Івана — у 1984-му і був не набагато старшим. Ми ж почували себе добре, але схильність до захворювання була, і жили ми як на пороховій бочці. П’ять років тому рентген виявив у чоловіка полікістоз нирок. Хворів потихеньку — у Чернівцях ані діалізу не було, ані можливості обстежитися. Тому коли нирки відмовили, довелося переїхати в Запоріжжя і цілий рік жити з ним у лікарні, поки йому шукали донора. Коли його виписали, я стала себе недобре почувати, зробили аналізи. «Який йшов, таку і знайшов», — повідомив наступного дня із сумною посмішкою лікар. З’ясувалося, що мені теж потрібне лікування. Я не повірила, це, мабуть, помилка! У мене була якась ейфорія від того, що ми нарешті заживемо нормально. У лікарні я опинилася тільки тоді, коли препаратами нічого не можна було зробити. Я чекала пересадки довгих 2,5 року — у мене тоді тільки народилася онучка, а я не могла її ані поняньчити, ані навіть бачити часто. Чоловік був поруч, але одного разу виїхав на весілля до племінниці — і відразу ж повідомили, що нирку для мене знайшли». Зараз сімейство ростить онучку — у свої 4,5 вона учиться рахувати на різнобарвних таблетках для бабусі і діда, а родичі сподіваються, що її нещастя не торкнеться.
Бізнесмен-пересадочник Коли я зателефонувала Володимиру Єрмоленку вперше, він відповів: «Перетелефонуйте через три дні. Хоча ні, краще сьогодні ввечері. Ми люди такі: сьогодні є, завтра — немає». Запоріжець Володимир Ілліч після пересадки нирки заснував поліграфічне підприємство і дав роботу 20 таким же «пересадочним» і «діалізникам». Замовлення для фірми він шукає сам, плюс, за власною ініціативою, вибиває спонсорську допомогу для Запорізького центру пересадки органів: «Наприклад, нещодавно допомогли поміняти там ліжка і поставити нові вікна. А от з компанією, що поставляє в Україну апарати «штучна нирка», ми зуміли домовитися, що вона буде наші обслуговувати безкоштовно. Я ж все життя на керівних посадах пропрацював (був, наприклад, начальником цеху на заводі військової техніки), і деяка командирська впевненість у собі в мене ще залишилася», — сміється Володимир Ілліч. Крім того, він очолює єдине в Україні Товариство осіб з пересадженими органами. «У світі такі групи теж є, тільки ми єдині, хто працює на голому ентузіазмі — в інших країнах підтримує або держава, або велика компанія».
Після пересадки нирки стала «золотою ракеткою» ”Я була майстром спорту з художньої гімнастики, комсомолкою і просто красунею», — c посмішкою згадує молодість Лариса Бєлєва. Тоді навіть у страшному сні вона не могла уявити, що колись буде залежати від штучної нирки. «Родичі нічим не могли мені допомогти, — продовжує Лариса, — батьки — вже люди похилого віку, дочці тоді було всього 15 років. Тричі мені давали надію — брали всі аналізи, а потім останній, за законом підлості, виявлявся позитивним, — тобто мій організм просто «зжер» би орган як сторонній. Вихід був тільки один: чекати, і це було пекло на землі. У той час моя дочка активно займалася тенісом, і все, на що мене вистачало, — ходити з нею на тренування і самій іноді брати в руки ракетку. На самопочуття я намагалася не скаржитися, так що коли мене відвезли на пересадку, вона навіть не підозрювала, що з моїми ускладненнями операція могла закінчитися летальним результатом», — згадує Лариса. «А після операції відчуття волі з’являлося поступово. Я нарешті змогла вдосталь пити — води, соків, захопилася пряною, гострою, солоною східною кухнею. У мене з’явилося стільки енергії, що, думала, вона розірве мене на частини. Операція була ризикованою, але вона закінчилася добре, тому я перестала боятися ризикнути і відкрила спортивний магазин з нуля, навіть ціною кредитів. Асортимент обмежила тільки тенісною тематикою: по-перше, моя дочка — тенісистка і щоб забезпечити її найкращим екіпіруванням, я вивчила ринок, а по-друге, я і сама не залишала тренувань — теніс був моєю пристрастю, і я могла з покупцями, такими ж фанатами, годинами вести розмови. Ввесь цей час я продовжувала ходити на корт, щоб не втрачати форми, гостроти життя, азарту змагання. А коли мене запросили на XVI Всесвітні ігри трансплантованих людей, я мало не відмовилася: такими незначними здавалися мені мої шанси. У Бангкоці зібралося близько півтори тисячі учасників, я страшенно хвилювалася, що не зможу, — організм не справиться з фізичним навантаженням, помноженим на нерви. Але я вийшла на корт, згадала, що за мною — майстерність і професіоналізм наших лікарів. І стала з ракеткою просто літати. Додому привезла золоту медаль», — не без зніяковілості говорить спортсменка. І це при тому що їй тоді, у 2007 році, було 37. У цьому віці професіонали вже ідуть зі спорту! Зараз вона не грає, мовляв, бізнес, хоча і приносить дохід, але вимагає уваги, дочка вступила до університету. «Я розумію, що чужа нирка не може служити мені десятиліттями. Життя моє, можливо, і буде коротким, як у метелика, зате повинно бути яскравим», — розмірковує жінка.
”Якщо потрібно — пересаджу ще одну” ”Обстеження перед пологами показало, що вагітність вб’є мої нирки, — згадує киянка Олена Швець. — Але я все-таки народила сина і виявилася на діалізі. Ніхто з родичів донором стати не зміг, я як лікар (судинний хірург. — Авт.) знала, скільки пацієнтів помирають, не дочекавшись пересадки. Тому розмовляла з рідними, мовляв, якщо зі мною щось станеться — подбайте про сина. Вони мене обривали: «Не говори так!». А мені так потрібно було, щоб хтось для мене сказав: «Так, звичайно». Але нирку для мене знайшли. Батьки дівчини, яка розбилася в автокатастрофі, не змогли мені відмовити, дізнавшись, що я — однолітка їхньої дочки. Але їх я ніколи не шукала: мої б батьки, наприклад, на місці посивіли б, побачивши людину, в якій живе частина їхньої дочки». Після операції Олена одержала другу спеціальність — лікаря УЗД: «Я стала набагато уважнішою до пацієнтів — ніколи ні на кого не крикну, а на апараті помічаю навіть незначні відхилення — більше, ніж інші лікарі. Коли відмовить ця нирка, можна буде пересадити ще одну — так вже роблять. Але поки що я як з ланцюга зірвалася, живу одним днем: почала частіше подорожувати, не відкладаю зустрічі з друзями, не лінуюся займатися спортом. І вважаю, що в житті мені пощастило — я щаслива».
Після 25% опіку шкіри продовжує обаяти клієнтів ”Таню, у нас знову нестиковка!» — цю фразу від шефа років п’ять тому Тетяна Красива чула мало не щодня. Тоді вона була менеджером одного з київських агентств, що організовують круглі столи і торжества. А фраза означала, що ресторан (ідеальний за кількістю місць і розташуванням) просить більше, ніж клієнт згоден заплатити. Тоді кімната переговорів ставала «чорним ящиком» — туди входили незадоволені замовники і повна впевненості в собі Таня, а виходили всі з посмішками на обличчі. Три роки підряд відпустки вона не бачила, а коли нарешті вирвалася на море — сталося страшне: Таня потрапила в аварію. ”Все відбулося занадто швидко», — кажуть у таких випадках голлівудські актори. Запахло паленим — і я знепритомніла. Отямилася у реанімації, мені повідомили, що водій помер ще в «швидкій», а в мене — опіки 2 і 3А ступенів, ушкоджено 25% тіла. Перше, що я запитала, було: «А обличчя згоріло?». Лікар відповів ухильно, мовляв, «медицина вже до такооого дійшла»... Дзеркало від мене ховали, я довго готувалася до того, щоб на себе глянути. Шкодувала, що ніколи не зможу повернутися до улюбленої справи, навіть якщо прямо запитувати і не будуть, то замість справи будуть розглядати мої рубці», — розповідає Таня. Пересадку шкіри на обличчя і шию їй робили за кордоном: «Двічі шкіра не приживалася — пересаджений шматок ставав холодним», — згадує жінка. До цього часу співробітники перестали їй дзвонити, адже минуло три роки. Але одного разу Тетяні зателефонував начальник і покликав назад. Це означало, що їй доведеться з’являтися на людях — шрами все-таки були помітні. Боротися із соціофобією вирішили радикальними методами: «Поїхали відразу в людне місце — шум, гамір. Чоловік взяв мене під руку: «Людям все одно, як ти виглядаєш». На роботі жінка відразу ж відчула, що не втратила навичок: «У першій угоді я спрацювала так добре, що наша фірма одержала клієнта, який вже два роки вірний винятково нам».
