Імпровізоване містечко протестувальників на Хрещатику знову стало звичайним тротуаром. Групи громадян, які не задарма проводили там за різними заняттями дні і ночі, мають шукати інший спосіб проведення часу. Звісно, коли цей час у них з’явиться. Треба ж іще отримати своє від «замовників». Знаючи цих замовників не перший рік, не заздрю протестувальникам. Можливо, з ними повністю і не розрахуються. Запитаєте, чому я про це, а не про вирок у справі Юлії Тимошенко?
Імпровізоване містечко протестувальників на Хрещатику знову стало звичайним тротуаром. Групи громадян, які не задарма проводили там за різними заняттями дні і ночі, мають шукати інший спосіб проведення часу. Звісно, коли цей час у них з’явиться. Треба ж іще отримати своє від «замовників». Знаючи цих замовників не перший рік, не заздрю протестувальникам. Можливо, з ними повністю і не розрахуються. Запитаєте, чому я про це, а не про вирок у справі Юлії Тимошенко? Тому що вироком у її справі, як на мене, був отой самий наметовий табір на Хрещатику, де упродовж кількох місяців оплачені активісти вимагали «справедливого правосуддя». Цей табір, який невідомо навіщо заважав нормальному життю головної вулиці нашої держави, наочно показав, у що врешті перетворився «масовий протест». Нині, маючи гроші, можна організувати протест проти чого завгодно. Водночас насправді добитися порушеної справедливості стало остаточно неможливо. Нинішня влада залюбки дозволить групам громадян скільки завгодно сидіти у наметів та біля них. І ніколи не дозволить існування справжнього правосуддя. Що мали робити ті, кого обурило незаконне, на їхню думку затримання колишньої прем’єрки та її подальше засудження? Вони мали діяти законними методами. Підняти народ, який «обурений діями влади», шляхом збирання підписів за референдум щодо додаткових виборів. Законними методами досягти проведення такого референдуму, який би призначив вибори, на яких би перемогла опозиція, яка, у свою чергу, змінила б законодавство. Встановивши таким чином правосуддя, якого нині, як усі розуміють, у нас немає. Довго? Зате надійно і назавжди. Аби зробити це, усі політики, які називають себе демократами, мали б об’єднатися і домогтися перемоги на виборах. А що вони зробили? Оплатили бабусь, які на Хрещатику «вимагали правосуддя» щодо Юлії Тимошенко? Так влада оплатила свою групу людей, яка теж «вимагала правосуддя» у тій же справі. Лише іншого. Ніхто чомусь не задумався над тим, що вимагати правосуддя неможливо. Правосуддя або є, або його немає. Коли суд приймає рішення під тиском тих чи інших «борців», це зовсім не правосуддя. Коли вас нізащо посадили до тюрми, а у вас чи ваших родичів немає грошей, щоб найняти «вимагачів правосуддя», що вам робити? Чекати, поки випустять Тимошенко і вона встановить справедливість? Вже встановлювала. Результат відомий. Нас усіх пересварили поміж собою, примусивши голосувати чи за «неї», чи за «нього» із перспективою однакового результату. Тисячі людей несправедливо сиділи у тюрмі раніше, сидять тепер і сидітимуть потім. Усіх це влаштовує. Тому що тих, хто сидить, завжди менше, ніж тих, хто на волі. І справжня влада має намагатися не посадити у тюрму «чужого» або випустити з тюрми «свого», а утворити реально справедливі суд і слідство. Така влада не з’явиться сама по собі. Її слід обрати на виборах. Якщо ж не оберемо — будемо сидіти, кого посадять, або боятися сісти, кого ще не посадили. Отакий у нас вибір. Щодо Юлії Тимошенко, то її подальша доля, як би вона не склалася, не принесе нам справедливого суду. А саме це сьогодні головне, а не доля однієї, нехай і дуже відомої, невинно засудженої жінки. Можливо, ми зрозуміємо це, коли остаточно закінчиться вистава під назвою «Засудження Юлії Тимошенко та боротьба за її свободу». Коли закінчиться? Хотілося б, щоб скоріше.
