У школі я завжди був голодний. Не тому, що батьки не давали грошей, а тому, що не хотів штовхатися у буфеті за тим пиріжком. Не знаю, як тепер, а тоді це була ціла наука — встигнути за десять хвилин перерви між уроками проштовхатися до буфетниці тьоті Галі, вхопити у неї щось попоїсти, а потім встигнути це усе пережувати та проковтнути. Слід було вміти, по-перше, раніше проскочити до буфету, по-друге, закріпитися на позиції біля прилавка, аби тебе не відтерли старшокласники, по-третє, першим сунути буфетниці свої десять копійок. На кожному з трьох рубежів йшла запекла боротьба, де ніхто ні на кого не зважав. Окрім цього, була ще купа усяких дрібних хитрощів.
У школі я завжди був голодний. Не тому, що батьки не давали грошей, а тому, що не хотів штовхатися у буфеті за тим пиріжком. Не знаю, як тепер, а тоді це була ціла наука — встигнути за десять хвилин перерви між уроками проштовхатися до буфетниці тьоті Галі, вхопити у неї щось попоїсти, а потім встигнути це усе пережувати та проковтнути. Слід було вміти, по-перше, раніше проскочити до буфету, по-друге, закріпитися на позиції біля прилавка, аби тебе не відтерли старшокласники, по-третє, першим сунути буфетниці свої десять копійок. На кожному з трьох рубежів йшла запекла боротьба, де ніхто ні на кого не зважав. Окрім цього, була ще купа усяких дрібних хитрощів. Старший чи молодший, сильний чи слабкий, друг чи однокласник — усе це і ще багато іншого у ту мить не мало значення — хто перший, той і встиг! Інші нехай слину ковтають! Отож мені у тій боротьбі якось одразу не захотілося брати участі. Не хотілося ані вигравати, насолоджуючись булочкою на очах менш спритних товаришів, які не встигли купити ту булочку, ані програвати, залишаючись голодним і дарма втративши перерву. Тому я йшов у перерві або на спортмайданчик, або до туалету, де курили старшокласники. Там, на відміну від буфету, все було по-чесному. А потім ми поверталися до класу на наступний урок. Поверталися усі. І ті, хто виграв бій за пиріжок чи котлету, і ті, хто його програв, і ті, хто нікуди не ходив, жуючи у перерві принесене з дому. Ми розсаджувалися за партами, ніби між нами нічого не було. Ніби не штовхали одне одного щойно у боротьбі за компот. Я не хотів бачити своїх однокласників озвірілими у боротьбі за харч, тому до буфету не ходив. І слід сказати, що за межами тої черги усі мої однокласники, точніше, майже усі, були дуже приємними у спілкуванні. Згодом, вже дорослим, я часто згадував той шкільний буфет, спостерігаючи за тим, як люди добиваються свого у тій чи іншій ситуації такими самими методами. Подивіться самі і побачите, що варто утворитися хоч найменшій черзі, як люди починають втрачати свою чемність і вихованість, влаштовуючи той самий шкільний буфет де завгодно. Бо залишилася звичка — проскочити першим. Вона прокидається навіть тоді, коли поспішати немає куди. Все одно пролізу! Інколи такий буваєш злий на таких людей! І дарма. Бо після черги вони виявляються дуже непоганими людьми, готовими допомогти, поступитися, зрозуміти чужу проблему. Але тільки не у черзі. Там ці добрі і приємні люди вмить стають моїми однокласниками у шкільному буфеті. Що з цим усім робити? Як жити так, щоб ніколи не бачити людей озвірілими через хвилинний чи навіть секундний виграш у черзі? Загалом цю проблему може вирішити влада, зробивши так, щоб черги ніде не утворювалися. Як в Америці, де кожна черга нарівні з вбивством чи землетрусом стає приводом для сенсації, одразу потрапляючи на перші шпальти газет та у заголовки телевізійних новин. Але ж наша влада теж вийшла із шкільного буфету. Тому для себе я цю проблему вирішив без влади — просто ніколи не стою в жодних чергах. У школі від цього з голоду не помер і тепер нівроку. І вам раджу робити те ж саме. Спробуйте! Вам сподобається!
