50 років пропрацювати — не поле перейти

1857 0

Ми у соцмережах:

50 років пропрацювати — не поле перейти

Мало хто з українців не рахує, скільки ж їм залишилося працювати до пенсії. Хтось це робить жартома, а комусь вихід на пенсію видається заповітним відпочинком. Тільки не рівнянину Миколі Губницькому. Відомий у Рівному туристичний менеджер 17 вересня відсвяткував 50 років трудового стажу. Півстоліття офіційно на роботі — і зовні не видно ніякої втоми.

У свої 66 Микола Губницький сповнений енергії та може позмагатися з молоддю у професійній майстерності. Про секрет своєї невтомності пан Микола погодився розповісти й нам. — Потрібно любити свою роботу, — одразу ж зазначає Микола Губницький. — Для мене робота завжди була ще й хобі, особливо нинішня. За 17 років у туристичній галузі об'їздив чимало місць, знаю досконало усі маршрути і щоразу, відвідуючи з групами різні туристичні об'єкти, знаходжу для себе і намагаюсь передати туристам все те, що нового з'явилося тут після їхніх останніх відвідин. Це відчувається навіть, коли всоте (чи навіть більше — не рахував) приїжджаю у ті ж Карпати. Переваги, якийсь особливий статус окремим своїм подорожам не надаю — мені подобається скрізь подорожувати. Своїм туристам кажу, що головне у подорожі — гарна компанія та здоров'я, а все інше ми забезпечимо. Куди б я хотів поїхати? У Карпати чи до Криму, чи то Рівненщиною подорожувати. Всюди є своя особливість, яка зачаровує. Хоча нині у пана Миколи, можна сказати, творча професія, розпочинав він свій трудовий шлях із неромантичного фаху — токаря. Микола Губницький народився у Здолбунові, проте у школу ходив у Квасилові, де батьки побудували будинок. У школі хлопець навчався добре, проте найбільшим захопленням був спорт. Микола грав у юнацькій збірній області з волейболу, яка виборола в той час п'яте місце в Україні. Із цієї збірної в майбутньому виросли відомі спортсмени та навіть один генерал. Пан Микола стверджує: усе через працьовитість тодішньої молоді. — Мені здається, що коли я був підлітком, ставлення до праці, до саморозвитку було іншим, — ділиться пан Микола. — Був своєрідний прояв патріотизму в тому, щоб чимшвидше влаштуватися на роботу чи піти в армію, і службу проходити десь подалі від домівки. Я не був винятком. У свої 15, коли закінчив вісім класів, твердо постановив: іду на роботу. Тоді, у 1963 році, модно було працевлаштовуватися на заводі "Квасилівфермаш" (нині "Рівнесільмаш"), його тільки починали розбудовувати. А мене дуже тягнуло до техніки, верстатів. Наш сусід працював на заводі головним механіком, завдяки його протекції я й потрапив на роботу. Хоча багато хто відмовляв: ще малий, а там робота важка, шкідлива. Я не слухав, усе рвався працювати. Зрештою, через мої слізні вмовляння на завод таки оформили — учнем-токарем в інструментальний цех, до речі, елітний, серце заводу. Через рік, у свої 16, я вже мав власних учнів. Хоча Микола Губницький працював, навчання не залишив. Три роки юнак навчався у вечірній школі робітничої молоді. Розповідає, що інколи навіть не встигав занести сумку із зошитами і книжками додому. Після занять, які закінчувалися о 23.15, одразу ішов у нічну зміну працювати. — Шкільну сумку десь за парканом сховаю — і на роботу, — усміхається пан Микола. — Хоча інколи і прогулювали науку. Зберемося з друзями — і в кіно, модно було тоді відвідувати сільський клуб, адже телевізорів тоді не мали. Щоправда, подивитися фільми вдавалося не завжди. Директор вечірньої школи добре знав, де нас шукати. Зайде до клубу, увімкне світло і нас до школи заверне. Після закінчення вечірньої школи Микола Губницький вступив до Українського інституту інженерів водного господарства на спеціальність інженера-механіка. Навчався у "воднику" на стаціонарі, тож роботу на заводі залишив. А у 1970-му, після закінчення, хлопець одразу потрапив до армії. Служив у ракетних військах під Вінницею. Від служби у пана Миколи залишилися теплі спогади. Зізнається, що як тільки проїздить біля тих місць, де у лісі "рідна" ракетна база, обов'язково зупиняється, навіть якщо везе на екскурсію цілий автобус туристів. — На коліна, правда, не падаю, як це робив один із моїх туристів з Мурманська під час проїзду Дубна, — розповідає Микола. — Проте завжди усім розповідаю, що ось тут, у цих лісах, я служив і що це база ракет стратегічного призначення. Після служби в армії Микола Губницький повернувся на "Квасилівфермаш", уже на інженерно-технічну посаду. Певний час пан Микола працював начальником одного з відділів на заводі, а згодом став секретарем парткому. Каже, що потрапив якраз на найскладніший період розвитку заводу — розбудову. У Москві вирішили будувати в Квасилові фактично новий завод. У 80-х завод був одним з найкращих в галузі сільськогосподарського машинобудування на весь СРСР. Будували нові цехи та житло для працівників, соціальну сферу розширювали, адже із 300 працівників завод виріс до тритисячного колективу. Тоді запрацювали професійне училище, школа, дитячі садки, виросло ціле селище машинобудівників із дев'ятиповерхівок. Передбачували навіть пустити тролейбус із Рівного в Квасилів. — Через швидкий розвиток заводу виникали проблеми і в будівництві, і на виробництві. Додому повертався дуже пізно, вихідних майже не було, — згадує Микола Губницький. — Не раз навіть посеред ночі лунали анонімні дзвінки: у тебе у квартирі тепло, а у нас холодно і немає води. Доводилося вставати і їхати, аби з'ясувати, де проблема і як її вирішити. В ті часи людям було до кого іти скаржитись, на відміну від сьогодення, хоча формально у владних органах є телефони довіри, приймальні дні… З 1990-го, якраз в період становлення незалежності України, Микола Губницький очолював відділ промисловості облвиконкому. На посаді був два роки, а потім пішов у бізнес. Займався спочатку торгово-посередницькою діяльністю. Разом із керівниками інших підприємств області намагався об'єднати провідні підприємства Рівненщини у Рівненську асоціацію підприємців (РАПід), куди залучили "Азот", льонокомбінат, "Промінвестбанк" та ін. Проте проіснувати РАПіду довго не вдалося. Пан Микола нині підсумовує, що на початку 90-х років самому було легше вижити, ніж разом, хоча РАПід створювали для взаємопідтримки, бо ішла відкрита чи прихована приватизація підприємств, на якій часто наживали кримінальний капітал. А з 1996 року Микола Губницький перейшов у туристичний бізнес. Точніше, спершу фірма пана Миколи надавала послуги з перевезення автобусами, проте коли люди почали підходити і замовляти екскурсії, Микола Губницький зрозумів, що оскільки попит на туристичний бізнес є, то потрібно давати пропозицію. Задля того, щоб мати право надавати туристичні послуги, отримати відповідну ліцензію, пан Микола навіть перенавчився, здобув четверту вищу освіту — менеджера з туризму. — Я був одним із тих, хто перший запроваджував приватний туристичний бізнес Рівного, — розповідає Микола Губницький. — Нині у Рівному уже більше сотні офіційних турагентств, а тоді доводилося самотужки розробляти нові маршрути. До речі, триденні тури вихідного дня ми запровадили. Так, я долучався до становлення Буковелю як зимового курорту №1 в Україні. Були періоди, коли ми двічі на тиждень возили туристів у Буковель, Карпати. Загалом за 17 років моє туристичне агентство перевезло близько двох мільйонів людей — це ж населення двох Рівненщин. Приємно чути, що у Рівному про Буковель говорять, багато навіть невідомих мені людей мріють туди поїхати. А як любо чути, що хтось з перехожих зупиниться і з радістю скаже: "Це ж він, Опанасович, відкрив нам дорогу в Буковель, поставив на лижі". Туристична агенція Миколи Губницького пропонує не лише подорожі до різних міст України, Карпат, Криму, Європи чи на закордонні пляжі, а й славиться своїми мандрівками Рівненщиною. До турагенції особливо часто звертаються чиновники, бізнесмени та військові: пан Микола або його дружина Олена показує їм Рівне та область. Доводилося навіть робити "інтимні" екскурсії — для двох людей. Завжди, коли набирають групу туристів, перш за все роздумує, хто ж вестиме екскурсію та куди ж все-таки варто повести людей. Для кожної групи — маршрут індивідуальний. — У мене виробилися свої особисті принципи для ведення екскурсій, — розповідає Микола Губницький. — Так, часто обслуговуємо школярів, студентів, а втримати їхню увагу найважче. Вони часто у вуха навушники всунуть, зашторять вікна. У них свій погляд на екскурсію. Багато хто на це не зважає, але не у нашій агенції. Ми робимо не просто екскурсії, а цілі виховні маршрути із залученням ігрових моментів, з врученням маленьких призів, оскільки і я, і моя дружина, яка у всьому мені допомагає, працюємо на свій авторитет. Один знайомий полковник мені колись підказав, що аби втримати аудиторію, ніколи не можна її залишати саму на себе — відвертатися від неї чи говорити у мікрофон. Після цього зауваження я під час екскурсії в автобусі, маючи сильний голос, завжди ходжу по салону і говорю без мікрофона: так є постійний візуальний контакт із людьми, вони більше слухають, запам'ятовують. А коли ходиш, то можна у дітей і навушники з вух повиймати. Окрім того, спеціально для екскурсій мені подарували дуже яскраву та барвисту парасолю. Її використовую для підвищення настрою у людей та для того, щоб туристи впевнено слідували за своїм екскурсоводом у великих містах. Бо, наприклад, коли приїздиш у Стамбул, де дуже багато людей, без яскравого "маячка" можна розгубити групу. До речі, парасоля завжди виконує ще й якусь чарівну функцію. Так, нещодавно віз групу в Закарпаття, а дорогою мали заїхати до Львова. Виїздили — страшна злива була, приїхали у Львів — також дощило. Тоді до мене підійшла знайома, яка не раз уже їздила зі мною у подорожі, і каже: "Опанасовичу, ви ж казали, що коли ви їдете, то дощу не буває, а тут злива". Я тоді за парасолю і кажу: "Всі виходьмо, я зараз парасолю розкрию, щоб мене усі бачили, і дощ перестане". Як тільки це зробив, злива вщухла і хороша погода була усі дні. Звичайно, це випадковість, але за 17 років, що я возив екскурсії, дощ був лише декілька разів. В час пік туристична агенція Губницького може відправляти по декілька екскурсійних автобусів. З усім справлятися пані Миколі допомагає його дружина Олена. Жінка за фахом вчитель, проте уже кілька років працює поруч з чоловіком. А заодно у центрі зайнятості вона навчає туристичної справи безробітних. До речі, Олена познайомилася з Миколою завдяки туризму, тож тепер родина залюбки допомагає іншим людям віднайти у мандрівках свої половинки. Так, під час подорожей на очах пана Миколи познайомилось і створилось дев'ять сімей, жодна з них не розпалась. — Туристичний бізнес — не з найлегших, — розповідає пан Микола. — Одна справа відпочивати, інша — організовувати відпочинок. Часто доводиться жертвувати родиною, бо ж не клієнт підлаштовується під тебе, а ти під вимоги клієнта, а так пропадають цілі вихідні. За останні п'ять років ми лише цього року змогли з дружиною та донькою разом поїхати на відпочинок. Відпочивали на Азовському морі 21 день. Олена тепер розповідає усім, що це був найкращий відпочинок в її житті, хоча відпочивати зі мною непросто. Щодня о 6-й ранку я будив їх, аби ми йшли на море, навіть у шторм, щоб дихати штормовим повітрям. Але відпочинок вдався. 27 вересня відзначатимуть і День туризму, і День машинобудівника, попереднє професійне свято Миколи Губницького. Тож на цей день пан Микола переніс святкування 50-річчя свого трудового стажу. Зізнається, що святкуватиме з родиною у ресторані, бо ж сім'я має традицію: на свята вони обов'язково ходять у кафе. До речі, пан Микола офіційно уже на пенсії, проте йти з улюбленої справи не збирається. Каже, що розуміє, що потрібно бізнес віддавати у молоді руки, проте залишити без контролю власну справу не може. Але про те, що робитиме, коли від бізнесу таки відійде, вже думав. — Займатимуся творчим розвитком своєї донечки Олі, — ділиться пан Микола. — Нині вона у перший клас ходить і має дуже гарний голос. Ми її віддали на вокал у Палац дітей та молоді. Вже з перших занять вона показала себе як здібна, творча, працелюбна дівчинка. Я хочу, щоб вона стала золотим голосом країни, і для цього робитиму все можливе. Окрім того, пан Микола має ще одне хобі — фотографію. — Під час подорожей є безліч сюжетів, треба тільки вміти творчо показати всю красу, яка нас оточує, — впевнений Микола Губницький. Він любить фотографувати незвичні місця і завантажувати фото в Інтернет, на фотоконкурси надсилає, аби неймовірну красу рідного краю, яку бачить Микола Губницький, могли оцінити інші люди. На запитання одного із відомих фотографів Рівного Сергія Бусленка: "Хто тебе фінансує?" відповів: творчий порив та невтомна наснага до життя.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також