Історія Рівного в звуках джазу і фотографіях Олександра Гайдабури (ВІДЕО)

Ім'я музиканта, керівника джаз-оркестру РДГУ Олександра Гайдабури уже близько півстоліття асоціюється з джазом, а ще — з історією Рівного. Його фотоспогади, що публікуються на сторінках "РВ", — це можливість для старшого покоління пригадати молодість, а для молоді — побачити, як жили батьки. Про кожне місце, будівлю міста в пана Олександра особливі спогади. Найтепліші — про вулицю Поштову, де провів дитинство, та парк імені Т. Шевченка, де колись, не знімаючи солдатської шинелі, вирішив, що гратиме в оркестрі.

— П'ятдесят років тому в Рівному звучав джаз, і грав цю музику ваш оркестр... — Оркестри були і до мене, просто я тоді потрапив "у струю". Разом із колегою контрабасистом Богданом Столярчуком потім написали книгу "Ритми рівненського джазу", в якій згадали майже всіх музикантів, які розвивали вокально-інструментальне мистецтво на Рівненщині. Якщо в Америці бум розвитку "біг-бендів", тобто великих джазових оркестрів, був ще до 1940-х, то до нас ця заокеанська мода дійшла в 1950-1960-х роках. Так склалося, що я був музикантом у цей час. — Де в ті роки можна було почути ритми рівненського джазу? — Популярним був кінотеатр "Партизан". Сюди приходили не тільки подивитися фільми, а й послухати перед тим музикантів, які грали у фойє кінотеатру. При клубах також діяли танцювальні ансамблі. Потім у ці ансамблі почала вливатися молодь — здебільшого учні Рівненського музичного училища. Джаз широкому загалу доступним став пізніше. На таку музику було табу. Платівки із "забороненими" творами в стилі рок-н-рол та бугі-вугі продавали на чорному ринку. Називали їх "рок на кістках", бо записувались на рентгенівських знімках. Ми їх слухали колективно, "на вухо" підбирали, який інструмент грає, і старалися повторити звучання. Слухали музику, яка нам подобалася, і по радіостанції "Голос Америки" — часто не знали перекладу слів і лише здогадувалися, хто грає. З часом, коли відкрили Інститут культури, оркестри створили в Будинку будівельників, Клубі залізничників, Будинку офіцерів, а згодом — при РДГУ. При клубах по суботах та неділях відбувалися вечори, де грали невеликі інструментальні джазові ансамблі. На танцмайданчику в парку ім. Шевченка також грав спершу духовий оркестр, а згодом — джазового напряму. Були спроби створити джаз-клуби. У 1960-1970 роках фанати організовували при клубах джаз-вечори. У нас був один із найкращих оркестрів Рівненщини, за годину до концерту всі квитки розкуповували. Відбувалися такі вечори відпочинку щосуботи та щонеділі о 20-й годині. Реклами вони не потребували. Достатньо було написати на коробці сірників — "танці" і покласти її перед клубом. Влітку ми виїжджали виступати в поліські райони. Багато відвідувачів цих концертів казали, що після нашого візиту вирішили теж займатися музикою і потім вступали до музичного училища. Ось так ми впливали на людей! Нині від назви відмовилися, а раніше оркестр називався "На хвилях Горині". Не Устя ж було називати оркестр! А так, в Києві — "Дніпро", а в нас — "Горинь". Ось зараз військовий батальйон так зветься. — Часто приїжджали тоді до Рівного джаз-колективи з інших областей, країн. З багатьма з них, зокрема, з колективом з Вірменії, ви не тільки виступали на одній сцені, а й підтримували дружні зв'язки... — Так, джаз-оркестр Орбеляна з Вірменії приїздив до нас. Вони безкоштовно давали нам свій репертуар. Я підтримував зв'язки і з відомими диригентами Анатолієм Кроллом, Ростиславом Бабичем. До речі, в Київському естрадно-симфонічному оркестрі Українського телебачення і радіо навіть проходив стажування, після чого мені двічі пропонували посаду диригента. Але відмовився, бо звик до нашого міста і мав свій хороший колектив. До речі, наш джаз-оркестр, починаючи з другої половини 1960-х років, брав участь у звітних концертах творчих колективів та митців Рівненщини у Києві. Наша музика лунала від Мурманська до Санкт-Петербурга, від Бердянська до Львова, на Рівненщині, Житомирщині, Волині... У той час була цензура, перевіряли, що граємо. Тож якщо брали якусь пісню, підбирали джазову тему, яка вписувалася б у твір. Ті, хто оцінював виконання, особливо не розбиралися в цій сфері, тому не помічали, коли ми в патріотичні пісні вставляли джазові мотиви. Таким чином, брали участь і в конкурсах комсомольської пісні. Великий поштовх до розвитку джазу в Рівному був і тому, що розташоване місто на трасі Київ-Чоп. Всі групи, які їхали на Київ чи Львів, обов'язково залишалися тут на концерти. Ми спілкувалися з цими музикантами, і це додавало наснаги. Фотоальбом: — Чим полонили вас звуки джазу? — Коли повернувся зі служби в армії, у Рівному показували фільм "Серенада сонячної долини". Батьки, а були вони акторами драмтеатру, порадили подивитися цю стрічку. У кіно до парку ім. Т.Шевченка пішов, не знімаючи солдатської шинелі. Тоді настільки запав у душу американський оркестр під керівництвом Глена Міллера з фільму, що я вирішив у майбутньому обов'язково грати в такому оркестрі, вступити до музичного училища. — Якщо вже заговорили про кіно, є ще один відомий американський фільм — "У джазі тільки дівчата". А у вашому колективі є дівчата? — Cьогодні в оркестрі одна студентка грає на саксофоні. Коли жінки грають в оркестрі, музика звучить більш м'яко, а коли хлопці — з напором. Тому на Заході або в тій же Америці обов'язково є музичні класи, де грають дівчата. В Україні теж такі є. — Ви згадували, що зберігаєте раритетні платівки. Інколи прослуховуєте їх? — Раніше любив збирати платівки, маю програвач, щоб їх прослуховувати. Це характерне звучання — для душі. Але зараз найчастіше шукаю мелодії в Інтернеті. — Знаю, що маєте ще один унікальний архів — фотографії міста більш ніж за півстоліття. Ці світлини з'являються в "РВ" під рубрикою "Фотоспогади Олександра Гайдабури". — Фотографувати почав із старших класів. Мені батьки купили перший фотоапарат "Любитель" і сказали, щоб фотографував місто, бо воно колись змінить своє обличчя. Тоді фотоапарат, як і зараз, був у кожного другого. Але всі здебільшого фотографували себе. А я знімав вулиці. Потім редактори місцевих газет "Зміна" та "Червоний прапор", побачивши, що я всюди бігаю з фотоапаратом, запросили мене працювати фотокореспондентом. Виконуючи перше редакційне завдання, зробив нестандартні фото — і знову потрапив "у струю". Потім мої світлини, зокрема, з гонок на мототреці, публікували і в київських, і у львівських газетах. До сьогодні у мене збереглося дуже багато фотографій. Половину викинув. Не думав, що вони комусь будуть цікаві. Зберіг частину тільки заради своїх колег, які, як і я, — діти війни. Бо окрім фото, нам з дитинства згадати нічого. Та й молодь буде знати, що було колись. — Є ностальгія за минулим? — Наше місто — сучасне. Лише на одній вулиці — Поштовій архітектура на 90 відсотків залишилася в такому вигляді, як півстоліття тому. Я цю вулицю з дитинства пам'ятаю. Там грали у футбол, козаки-розбійники. Ще одна старовинна вулиця — Лісовської, знаходиться в районі пивзаводу. Там навіть залишилася бруківка з того часу. Приємно прогулятися місцями юності. Навіть місце в парку, де був раніше танцмайданчик, викликає ностальгію…