Коли на сході України розпочались бойові дії, рівнянин В'ячеслав Середюк залишив Ізраїль, де проживав останні чотири роки і вирушив захищати Батьківщину. На фронті він зі своїми бійцями звільняв Слов'янськ, Попасну, Лисичанськ, Артемівськ… Пережив Іловайський котел і чотири місяці полону. Отримавши другу групу інвалідності після контузії на фронті, зараз він катастрофічно втрачає зір. На дорогу операцію змушений самотужки збирати кошти, адже від держави, яку він захищав, допомоги не дочекався. Бо на війну він пішов добровольцем…
В'ячеслав Середюк з Євгеном Кучеруком, головним лікарем Рівненської центральної міської лікарні
— В'ячеславе, як ви потрапили на фронт?
— У 2014 році зателефонували друзі, які знали, що я маю досвід ведення бойових дій, і запропонували допомогти у навчанні бійців. У той час я жив в Ізраїлі. Приїхав в Україну, вирушив у Петрівці у військову частину, БСП «Барс». Моє завдання було сформувати спецгрупу і проводити навчання. Навчав бійців, поставили командиром спецгрупи. Коли вирушали на передову, то поставили командиром роти.
— Відмовитись не думали?
— Як же я відмовлюсь, якщо така ситуація в моїй країні? Якраз тоді формувався батальйон спецпризначення БСП «Донбас». У травні ми вирушили в АТО. Із боями пройшли Ізюм, Слов'янськ, Лисичанськ, Артемівськ, Попасну, Гірське, Курахове та Іловайськ.
— Саме тоді був Іловайський котел?
— Ми тримали в Іловайську оборону. Частина бійців знаходилась у школі, частина була розквартирована в приватному секторі. З однієї сторони були ми, за переїздом — сепаратисти. Ми були в оточенні, без наступу тримали оборону. Команди наступати не було. Тоді можна було звільнити й Іловайськ весь, якби підтягнулись на допомогу. Команди не поступило…
— Як ставились до вас місцеві мешканці?
— Місцевих жителів дуже багато в підвалах було, ховались від обстрілів. Сепаратисти лупили, не зважали, школа чи приватний сектор. Інформаторів багато було серед місцевого населення. Тільки бій закінчується, дві-три хвилини, автомати не вистигли охолонути, вже йде чоловік із тієї сторони, де стріляли, стоїть, дивиться. Зливали інформацію, коригували вогонь. Були такі, що звинувачували нас, що ми їх знищуємо. Хоча самі ховались від сепаратистів у нас у підвалі. І годували ми їх, і захищали, а вони все одно гнули свою лінію… Пригадую випадок, коли звільнили Попасну, рота наша розташувалась біля клубу залізничників. Стояли на вулиці три жінки та дві дівчинки. Перелякані. Коли почали спілкуватись, вони розповіли, що сепаратисти, відступаючи, сказали їм, що прийде батальйон «Донбас», який буде грабувати, ґвалтувати та вбивати. А тут підбігає мій боєць зі спецгрупи і каже: «Командир, потрібен бак!». На запитання навіщо, відповідає, що куримо, а недопалки в будинку культури на підлогу кидати негарно. Мешканці були здивовані, автомати ще гарячі, а тут сміттєвий бак…
— Після звільнення окупованих міст ставлення місцевих мешканців до вас змінилось?
— У Попасній було цікаво спостерігати, як налагоджується життя. На перший день запрацював базар, стали кіоски відкриватись, магазини. Люди почали оживати. Пам'ятаю, як у нас бензин закінчився, ми накатом доїхали до заправки і попросили кілька літрів бензину в борг. Дівчина залила нам 3 літри безкоштовно. Пояснила, що дуже багато бензину залишилось від сепаратистів. У свій час тут заправляли танки. Ми вирішили їй віддячити. Пізно було, працював лише нічний магазин. Зайшли купити коробку цукерок та цигарок. І така картина: напівтемрява, ми заходимо зі зброєю у бронежилетах. Молоденька дівчина переляканими очима дивиться на нас. Ледь із полиці дістала цукерки, руки трясуться. Запитуємо, скільки коштує, вона лепече ціну, не можемо зрозуміти. Ми перепитуємо, вона злякалась, що дорого, давай знижувати ціну. Ми почали сміятись. Питаємо, чому така реакція. Каже, сепаратисти приходили, набирали пакети продуктів і не платили. Змушені були закритись. Коли відступали, лякали карателями, які все розграбують…
— Розкажіть про так званий зелений коридор, який мали надати бойовики.
— В той день ми вийшли колоною. Надійшла команда виходити, мовляв, нам дають «зелений коридор». Сепаратисти почали по нас гатити мінами малого калібру, обстрілювати. ЗСУшники пішли направо, а ми пішли в сторону елеватора на Красносільське. Як тільки ми вийшли, по нас стали прямою наводкою лупити із танків. У нас же була лише стрілецька зброя. Не було ні гармат, ні мінометів. Проскочили ми на хутір, зайняли оборону. Там в Красносільському були російські десантники. Ми взяли їх в полон. Спалили їм техніку. Один танк заклинили, екіпаж витягнули з кукурудзи. На відео в Ютубі є допит цих полонених. Там вони вказали, що вони саме із Росії. По факту, вони толком не знали, що знаходяться на території України. Їм була задача поставлена, що вони вирушають на навчання…
— Ви дочекались допомоги?
— Допомоги, як такої, не було. Хоча нам говорили, що коридор є. Такий коридор вийшов… Дуже багато наших бійців загинуло. Дуже багато було поранених. Саме через поранених ми й опинились у полоні…
— Як потрапили в полон?
— Ми домовились із російськими командирами, що наших поранених бійців вивезуть в буферну зону і передадуть Червоному Хресту. Росіяни пообіцяли, що нас також передадуть після поранених. Як тільки вранці поранених забрали росіяни на двох КамАЗах, тут же підійшла ворожа техніка, оточили нас. Під конвоєм нас, 115 бійців, завантажили у машини, привезли в Донецьк. Вкинули у підвал СБУ, колишнє бомбосховище. Три лампочки було на все бомбосховище. Єдиний плюс — вода в крані була. Спали на двоповерхових нарах. По три людини тулились, на раз-два повертались… У полоні вперше погодували на другу добу. Принесли кашу і спеціально туди піску намішали. Постійно додавали «приправи» до їжі — солярку, бензин, пісок.
— На допити вас викликали?
— Десь через тиждень почали висмикувати. Спочатку нас роздягнули, форму зняли, дали якесь лахміття. Допити стали проводити спочатку місцеві, як вони називали себе МГБ. А уже більш інтенсивно стали через два тижні викликати. Коли приїхали російські куратори. Працювали із психологами. У них був наказ, що снайперів та розвідку — на розстріл. Бійці говорили, що служили кухарями, медиками, в роті охорони…
— Що запитували на допитах?
— Намагались вибити якесь зізнання. Били постійно. Бійці молодці. Тримались. Всі залишились на своїх позиціях. Ні в чому не зізнавались. Хоча й так було все відомо із Інтернету. Хто командував, як проходили, де воювали, хто яку посаду займав. Із наших ніхто не перейшов на сторону сепаратистів, ніхто не зрадив Батьківщину. Намагались ламати. Ламали в основному, там психологи були, хто більш слабкий по характеру. З нами було складно, бо ми — добровольці, воювали за ідею… Нас, командний склад, у списках на обмін подавали, потім викреслювали. Мене чотири рази викидали зі списків.
— Чому?
— Напевно, інформація проскочила, що живу в Ізраїлі, командував розвідкою, навчав розвідників… Потім бійців відправили на відновлення Іловайська. А нас, командний склад, залишили. 26 грудня 2014 року був великий обмін полоненими. Тоді нас і звільнили. Сам Порошенко зустрічав. Хто потребував лікування — госпіталізували. Інших відправили в Петрівці у військову частину. Я 28 грудня потрапив у центральний госпіталь МВС. Два місяці там лікувався. Була тяжка контузія. Втрата слуху і зору на ліву сторону. В полон я потрапив вже після контузії — я не бачив, не чув. Лікування ніякого не було. В один із допитів так побили, що три дні був без свідомості. Тоді сепаратисти злякались, мав бути обмін великий, стали відкачувати. Загалом після цього рік я пролежав по госпіталях. Дуже вдячний начальнику хірургічного відділення Рівненського госпіталю Миколі Гейнику, який буквально витягнув мене із того світу.
— Нагород багато маєте?
— Нагород — багато. Є ордени, медалі… Всі вони внесені у військовий квиток. Орден за звільнення Слов'янська, Лисичанська, медаль «За відвагу», ювілейна медаль за звільнення Попасної… Я почесний громадянин міста Попасна. Пригадую, як робили зачистку міста. Бачимо, біжить чоловік. Вилітає із підворіття і кущів, я кричу йому: «Стояти!». Він біжить. Кулеметники чергу вверх. Він упав. Підбігаємо, питаємо: «Ти хто?». Він: « Мер. Мер Попасної». «А чого біг?». «Страшно.» «Ну тоді біжи!». Коли мене нагороджували медаллю за звільнення Попасної, голова жартував: «Мені тут падати не потрібно?».
— Від держави отримуєте якусь допомогу?
— На травневі свята отримав разову допомогу. Оце й усе. Тому що не можуть визначитись, куди віднести нас — демобілізованих добровольців із Нацгвардії. Так і залишаємось у невизначеному статусі. Багато хто із бійців навіть посвідчення учасника бойових дій не отримав… Коли були на війні, єдине, що держава дала — це зброю. Форму давали, яка два тижні не витримувала — розлазилась. За свої гроші купували. Все волонтери забезпечували — рюкзаки, компаси, годинники, трубки розвідника, продукти. Навіть не було такої елементарної речі, як польова кухня.
— Знаю, що ви допомагаєте бійцям АТО…
— Перебуваючи на лікуванні, організував благодійну організацію «Добровільна допомога Рівне», яка допомагає сім'ям загиблих, сім'ям бійців, які воюють. Також під опікою у нас дитяча лікарня у Слов'янську, дитячий будинок «Антошка» в Краматорську. Зараз беремо під опіку школу-інтернат в Гірському. Це території, які ми звільняли… А так допомагаємо всім батальйонам, які звертаються до нас. В основному продуктами і медикаментами. Якщо потрібно, допомагаємо формою. Пенсія йде вся на АТО. «Добровільна допомога Рівне» у 2015 році відправила близько 14 тонн зерна і борошна в Попасну. Сепаратисти із Первомайська обстріляли хлібозавод, спалили склади, влучили в дитсадок. З великим трудом ми вибили тоді пальне у нашої адміністрації. Допомогли маленькою частиною. Велике дякую кожному. Люди по 5 літрів солярки приносили. Нині не дочекатись ніякої допомоги. Люди кажуть, що втомились. У мене зустрічне запитання: «А ми не втомились? Бійці не втомились? Сидіти під кулями взимку в окопі?». 75 відсотків людей — байдужі. Зовсім інші інтереси та життєві пріоритети. Випити, поїсти, грошей заробити. Багато хто задає запитання: за кого воювали. Пояснюєш: за вас. Воювали і воюємо. З такими людьми важко розмовляти. Відповідь у них одна: а що я там забув. Дай Бог, щоб ти жив гарно і добре. Багато тупих запитань: навіщо воюєте, за кого воюєте, стріляв ти в людей, коли це все закінчиться. Нас, АТОвців, такі запитання просто бісять.
— Зараз би поїхали на фронт?
— Поїхав би. І їжджу. Щоправда, через стан здоров'я тепер їжджу як волонтер. Маю другу групу інвалідності, 80 відсотків непрацездатності, оскільки я не чую і не бачу на ліву сторону. Погано працюють пальці на лівій руці. Контузія була сильна, амнезія, втрата пам'яті. Поступово відновлююсь. Днями вирушаю в Одесу на обстеження по зору, якщо вдасться зібрати необхідні кошти — потрібно провести операцію. Слух вже не відновиш. А зір пробую врятувати, тому що без лікування мене чекає сліпота.
