Чудово виглядає Рівне цими теплими серпневими днями. Вулицями їдуть сотні дорогих авто, базари гудуть від жвавої торгівлі, біля торгових центрів нема де поставити машину, кафе та ресторани заповнені відвідувачами.
За усіма цими показниками ми зовні не поступаємось, а навіть вже перевершуємо наших сусідів із Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії, де все скромніше. А те, що є у Парижі, Лондоні чи Берліні, є і в Рівному, лише дешевше. У чому тоді різниця? У тому, що в Україні взагалі й у місті Рівному зокрема панує суцільне зубожіння. Саме у цьому переконуєшся, почитавши новини та послухавши опозиційних політиків. І не лише опозиційних. Ви знаєте, я таке вже бачив років сорок тому, коли усі ми як один були «будівниками комунізму». Насправді ніякого комунізму ніхто з нас не будував, усі без винятку розуміли, що ніякого комунізму не було і не буде, але такі тоді були правила життя. Жили ми щораз гірше, а по телевізору та в газетах казали, що навпаки. Казали, що ми живемо все краще і рухаємось до комунізму. Тепер все те саме, але навпаки – живемо ми все краще, а говоримо, що навпаки. Що у країні суцільне зубожіння і незабаром ми усі помремо з голоду, якщо не оберемо президентом якого-небудь Рабиновича. І тут проблема не в тому, щоб розуміти усю цю гру, а в тому, щоб збагнути, навіщо це нам треба? Ну чому українці, які їдуть за кордон, не скаржаться там на погане життя, не просять платити їм субсидії, скорочувати пенсійний вік, безплатно возити у транспорті й таке інше? Чому вони там просто працюють, причому не гірше за місцевих? Чому там вони заробляють собі на життя хто скільки зможе і ні на що не скаржаться? Відповідь зрозуміла – ні в Італії, ні у Німеччині, ні у Португалії, ні у Польщі ні деінде немає нашого зубожіння. Там нічого не буває задурно або майже нічого. А у нас як? Новобудови ростуть як гриби, до крамниць не встигають завозити товари, і при цьому всьому ми всі як один бідні й не задоволені владою. І разом із тою владою граємося у зубожіння, обдурюючи невідомо кого. Я час від часу дивлюсь на старі фото, зроблені у шістдесяті-сімдесяті роки минулого століття. І бачу, що народ тоді був набагато худіший, ніж тепер. Товсту шию, характерну для пересічного відвідувача базару в Рівному, тоді мав один із ста, а тепер – кожен другий! То може, все правильно? Може, це і є наш унікальний шлях – будувати зубожіння, одночасно набираючи вагу від надмірного споживання харчів і «тяжкої праці»? Тоді не зупиняймося! Як казали колись – вперед до перемоги комунізму, перепрошую, зубожіння! Залишилось лише обрати тих, під чиїм керівництвом ми це будемо робити. Охочих чимало, і всі без винятку будуватимуть зубожіння разом із нами!
Микола НЕСЕНЮК.
