З’явившись у нові часи, ринкова економіка, вільне пересування по світу, демократія та інші ознаки цивілізованого життя не позбавили нас бажання відзначати так звані «професійні» свята, встановлені ще за комуністичних часів.
А навіщо відмовлятися від приводу ще раз один одного привітати, а коли є бажання, ще й посидіти з цього приводу за добре сервірованим столом. Лише по собі одному нарахував до десяти професійних свят, з нагоди яких я можу цілком законно приймати привітання та піднімати келих. Але ж тільки про себе думати негоже. Про інших слід дбати, про тих, хто не встиг одержати роботу, відзначену в календарі професійним святом. Ніби і не забули нікого колишні наші керівники, встановивши свята від Дня медика та вчителя аж до Дня працівника лісу, під який можна підігнати аж занадто широку групу населення. І все одно життя розвивається, з’являються нові роботи, яких не було у вісімдесяті роки минулого століття. Наприклад, чому немає Дня системного адміністратора або Дня програміста? Їх же тепер набагато більше за хіміків чи залізничників. Звичайно, якщо не зараховувати до хіміків усіх, хто «хімічить», а до залізничників усіх, хто має відношення до рейок. А скільки ще є нових професій, про які ми не знаємо або знаємо мало? Хто цих людей зненацька привітає, з приводу чого вони збиратимуть корпоративну вечірку? Я не про привід для вечірки взагалі, його знайти — не проблема. Я про рівень цього приводу. Про те, що і ми не гірші за інших, і про нас сказано у календарі, й нас привітає з нашим днем хтось із перших осіб держави. Найбільше шкода мені охоронців. Вони ж тепер повсюди. Куди не зайдеш, всюди зустрінеш мужчину в уніформі або без неї, який запитає, куди треба, і не пустить, якщо не можна. Мужчин цих, мені здається, вже не один мільйон. Може, і менше, але навряд. Не буду згадувати про доцільність існування такої кількості охоронців. Все очевидно: з’явилась власність — з’явилась охорона. А оскільки власності у нас стає все більше, охоронці потрібні всім і всюди. Навіть сарай побудувати без охоронця не можна, бо вкрадуть уночі цеглу. Або сам сиди ніч біля тої цегли, або винаймай когось. Внаслідок цього охоронці у нас розмножуються швидше за китайців та індійців разом узятих. Вони всюди — здорові, молоді в основному люди, які просто стоять або сидять на посту. День у день, роками, десятиліттями. Згодом на пенсію підуть заслужену. І це не тільки у нас так, у всьому світі тих охоронців стає більше, ніж людей. Маю на увазі тих, хто не охоронці. То чому б новому, щойно обраному парламенту не встановити нарешті офіційний День охоронця, аби ці люди мали своє свято? Не буде такого. Тому що тоді тому ж депутату, який тепер ходить не інакше, як у супроводі дебелих молодиків із навушниками, доведеться раз на рік вітати їх, казати, що бажає їм здоров’я і успіхів у праці. А як він це скаже, коли він бажає здоров’я насамперед собі самому та своєму майну, яке ці охоронці і оберігають. Первинне те, що охороняють, а ті, що охороняють — це так собі... Тим більше, що кожен охоронець є потенційним Мельниченком. Тобто може в разі чого розповісти, кого саме і де саме охороняв, що вони при цьому робили і про що говорили. Те ж саме і з матеріальними цінностями. Складно це все. Тому не буде у нас Дня охоронця. Не положено їм. Нехай чужі свята охороняють.
