І чого б оце писати про стрижки у той момент, коли доля країни вирішується? Так можна було б подумати, якби не знати, що доля країни вирішується насправді невідомо ким, невідомо де і невідомо коли. Тож у будь-якому випадку доля поки трохи зачекає. А я повернусь до теми. До стрижки тої самої. Відомо, що більшість із нас стрижеться так, як було модно у ті часи, коли нам було по шістнадцять. Якщо хотів хтось у шістнадцять років бути схожим на Штірліца, так і ходитиме потім тим Штірліцем до старості. Що цікаво, схожими на своїх кумирів у шістнадцять ми прагнемо бути у всьому: у ході, фігурі, одязі, манерах, мові. Мавпуємо, одне слово.
І чого б оце писати про стрижки у той момент, коли доля країни вирішується? Так можна було б подумати, якби не знати, що доля країни вирішується насправді невідомо ким, невідомо де і невідомо коли. Тож у будь-якому випадку доля поки трохи зачекає. А я повернусь до теми. До стрижки тої самої. Відомо, що більшість із нас стрижеться так, як було модно у ті часи, коли нам було по шістнадцять. Якщо хотів хтось у шістнадцять років бути схожим на Штірліца, так і ходитиме потім тим Штірліцем до старості. Що цікаво, схожими на своїх кумирів у шістнадцять ми прагнемо бути у всьому: у ході, фігурі, одязі, манерах, мові. Мавпуємо, одне слово. Згодом це все забувається. Життя бере своє, залишаючи нам на згадку про юність лише стрижку, якщо, звісно, є що стригти. А згадав я про стрижки тому, що найбільш продуктивна на сьогодні частина наших земляків, ті, кому сьогодні трохи під тридцять і трохи за тридцять, у шістнадцять років майже вся стриглася дуже коротко. Практично наголо. На кого вони хотіли бути тоді схожими, нехай згадують самі, а ось те, що типовий молодий і діловий рівнянин стрижеться майже наголо — доконаний факт. Прикмета покоління, так би мовити. А що? Зручно і практично. І лисина непомітна в разі чого. Так і ходитимуть до старості. А поки старість не настала, наші стрижені роблять свій вибір. Окрім стрижки, вибирати їм є що, це ми свого часу доклалися. Спочатку владу почали вибирати. Як наслідок — маємо вибір всього, що тільки забажаєш. І влади теж. Помітив, що перед виборами розумні ніби молоді люди знову стають дітьми «до шістнадцяти», які вірять у казки. У те, що можна стати таким самим, як герой улюбленого фільму. Досить лише стати схожим на нього зовні і все буде гаразд. Почати можна із зачіски... Але не про це зараз. Про інші казки. Ті, що розповіла нам переможниця виборів, які щойно завершилися. Наобіцяла вона багато. І навіть ті, хто за неї проголосував, розуміють, що їхати вже завтра заправлятися обіцяним Юлею дешевим бензином чи викидати у наступному році повістки до військкоматів навряд чи варто. Бо то все казки були передвиборчі. Кіно, у реальність якого так хочеться вірити. Згадайте, як, бувало, не хотілося виходити з кінозалу після кінофільму про мушкетерів. Як не хотілося бачити після сміливих лицарів і прекрасних дам задній двір кінотеатру з характерними підтьоками попід стінами. Але виходити доводилось. І щоб зберегти хоч трошки того геройського настрою, залишалось хіба що зачіску завести «під мушкетера». Ненадовго, бо за такою зачіскою доглядати треба. Не те що за стрижкою «під нуль», яку носили герої дев’яностих років, на яких у свої шістнадцять років хотіли бути схожими нинішні наші великі, маленькі та середні бізнесмени. І ось тепер ми виходимо потихеньку з кінотеатру під назвою «вибори». Виходимо на світ, де все зовсім не так, як у тій рекламі. Точніше, все не так. Лише одне залишилось незмінним від тих виборів. Так, ви вгадали. Зачіска залишилась. Яку ні з чиєю не переплутаєш і яку нам ще дуже довго доведеться тепер спостерігати. Чи носитимуть цю зачіску дівчата, яким сьогодні по шістнадцять? Навряд. Бо ж обирали її не вони, а їхні стрижені батьки. І нестрижені, до речі, теж.
