На початку 60-х років минулого століття у двоповерхових будинках, зведених у нашій частині міста ще до другої світової війни, існували так звані комунальні квартири. Вони відрізнялися від звичайних «общєй кухнєй», куди виходили двері кількох житлових кімнат. Мешканці цих кімнат користувалися спільною газовою плитою та спільним краном з холодною водою.
Там само зберігались харчі. Як саме — не пам’ятаю. Малий був. Холодильників тоді ще теж не було. Але найбільш яскравим моїм дитячим враженням була гасова лампа та керогаз, що належали немолодій вже сусідці з другого поверху. На той час вже у всіх будинках довкіл була електрика, газові балони для кухонних плит привозили регулярно. Коли ж інколи зникало світло, сусіди запалювали білі парафінові свічки. Думаю, що так само вчиняла і та сусідка. Але гасову лампу не викидала. Та стояла на одному із столів, займаючи дорогоцінне місце на спільній кухні. Забирати її до своєї кімнати сусідка не бажала, віднести до сараю чи викинути теж не погоджувалася. Таким чином, ця стара та закопчена лампа просто стирчала у всіх на виду, нагадуючи про недалеке минуле, коли люди мали купувати гас у спеціальних металевих каністрах, аби потім освітлювати свої оселі гасовими лампами та готувати їжу на керогазі. Тим самим підкреслювалась роль комуністичної влади, яка дала нам газ та електрику. Принаймні так нам казали вихователька у дитсадку та перша вчителька у школі. Тепер я розумію, чому та сусідка не хотіла викидати непотрібну вже гасову лампу. Це, напевно, було наслідком війни, яку пережили тоді усі дорослі в нашому будинку. Видно, дуже боялася вона залишитись без світла і тримала про запас того світла потенційне джерело. Ви вже здогадались, з якої причини я це все згадую? Якщо так, то нам слід обирати — або змиритися з тим, що ворог прагне залишити нас без світла і готувати свічки та гасові лампи, або бити того ворога і гнати з нашої землі. Щоб не ми, а вони згадували про старі гасові лампи.