У шкільні роки я жив поряд із кінотеатром «Космос», у приміщенні якого тепер нічний клуб. Тому аби дізнатись про популярність того чи іншого фільму, мені не треба було проводити соціологічні дослідження чи вивчати бухгалтерію управління кінофікації.
Популярність була перед моїм вікном, повз яке кожних дві години проходила публіка, що виходила після сеансу. Коли я бачив великий натовп, сумнівів не було — в кінотеатрі показують індійський фільм. Мене і моїх друзів те кіно не цікавило, і ми тихо посміювалися над натовпами дорослих обивателів, які заповнювали кінозал, аби побачити індійські кінопристрасті. Лише згодом, вже дорослим, я зрозумів, що на те індійське кіно йшли ті, чиє життя було бідним, сірим, буденним та нецікавим. Йшли, аби на дві години перенестися у фантастичний кольоровий світ, де всі танцюють і співають, після чого знаходять щастя у вигляді кохання та багатства. У нас тоді це було неможливо навіть теоретично — багатіїв з палацами за соціалізму не існувало, тож знайти втраченого батька (брата, сестру, матір, доньку, племінника) із палацом та купою грошей було неможливо. Це було винятково в індійському кіно, за перегляд якого замучені життям «совки» платили по сорок-п’ятдесят чесно зароблених копійок. По телевізору, тобто безплатно, індійське кіно тоді не показували. Для нинішніх обивателів, яких, окрім сірих буднів, засмучує також чуже багатство, якого тепер скільки завгодно, таким індійським кіно став всім відомий телевізійний «квартал» із всім відомим лідером. У цьому «кварталі», як колись в індійському кіно, все було кольорово і весело. Під пісні та танці можна було не лише сміятися над багатіями, а й дізнаватися, як з ними боротися, аби вони трохи поділилися. Що було далі, ви добре знаєте. На відміну від індійських артистів, що жили від нас за тисячі кілометрів і яких народ бачив тільки на екрані, нинішні вітчизняні артисти з «кварталу» були поруч і торік, волею вдячних глядачів, перемістилися з телеекранів спочатку у виборчі бюлетені, а потім до найвищої влади. Думаю, що і в СРСР, якби була можливість, народ теж радісно обрав би замість Брежнєва якогось Радж Капура. Аби потім дивуватися, чому життя не перетворюється на індійське кіно. Що буде далі? Далі прихильники «кварталу» разом із тими, хто приєднався до них на виборах, ще більше дивитимуться телевізор із тим самим «кварталом». Щоб за прикладом своїх батьків-дідів, які ходили на індійське кіно, шукати там веселе, багате і безтурботне життя, аби забути хоч на кілька годин про життя справжнє. Те саме життя, де треба або робити щось самому, або змиритися з тим, що є, і дивитися індійський квартал.