Тараса Обоїсту називають лікарняним клоуном або "лікарем-клоуном". Маленькі пацієнти чекають на його прихід із нетерпінням. Він дарує сміх, радість і ті хвилини, коли діти перестають думати про біль. Дітям не важливо, яке ім'я у клоуна, їх не надто цікавлять складні фокуси. Головне — аби "лікар-клоун" прийшов. Лікарняна клоунада має терапевтичний ефект — покращує загальний стан хворого. В Україні лікарняна клоунада поки що не набула популярності, її осередки є у кількох містах. Тому Тарас Обоїста має мрію: зробити Рівне центром лікарняної терапії.
— Я навчався у РДГУ на історичному факультеті, — розповідає Тарас Обоїста. — В студентські роки долучився до створення молодіжного театру в Рівному. Тоді ж почав вивчати ази клоунської роботи. Вчителів у мене не було, фокуси вивчав самостійно, з допомогою Інтернету. Європейські та американські клоуни дуже відкриті, не бояться розкрити свої секрети, натомість клоуни країн СНД ділитися знаннями не бажають.
Вісім років я працював торговим агентом, поступово почав підробляти на святах клоуном-аніматором, і торгівлю я залишив. Зараз працюю у школі №27 на Боярці. "Лікарем-клоуном" я розпочав працювати з дитячих будинків, тому лікарняну клоунаду називаю соціальною. Самому виходити до дітей дуже важко, особливо, якщо їх багато. Тому зі мною працював напарник — Артем Олексєєв. Ми з ним побували у багатьох дитячих будинках. Деякі вражали до сліз: змучені діти, не по роках серйозні, неначе із бійцівського клубу. Але й вони із шаленим запалом в очах гралися, бігали за нами, веселилися.
Навесні Тарас Обоїста вперше вирішив піти до лікарень. В обласній дитячій радісно погодилися на співпрацю, але порадили звернутися до фонду "Скарбниця надії", аби узгодити дні приходів: фонд з дітками проводить арт-терапію.
— Мені у фонді дуже зраділи, давно збиралися розпочати лікарняну клоунаду, але не могли знайти потрібних людей, — розповідає Тарас. — Мені вони допомогли. Виступаю я безкоштовно, проте для кожного виступу потрібні мильні бульбашки, кульки, м'ячики. Приміром, на один прихід у лікарню іде упаковка надувних кульок. Фонд забезпечує мене цим реквізитом. За його сприяння у липні я побував на семінарі з лікарняної клоунади у Москві. Я вже давно цікавився такою діяльністю, шукав людей, які могли б мені щось порадити. Написав у Росію, звідти прийшло запрошення на семінар. Можливо, сам би я не поїхав, але "Скарбниця надії" компенсувала мені частину витрат. Чотири дні у Москві були надзвичайно насиченими. На семінарі навіть ті, хто взагалі ніколи не займався клоунадою, почали відкривати у собі клоунські здібності і виступали ще смішніше, ніж ті, хто має досвід.
А загалом нас навчили багатьох речей і, що дуже важливо, як приділяти увагу усім дітям, які є в палаті. Для клоуна дуже важливо не втрачати контроль над аудиторією, інакше діти зі всіх сторін почнуть смикати, вимагати, зрештою, навіть можуть образитися на те, що клоун до них недостатньо уважний.
Акценти ставили на пошук образів. На семінарі я зрозумів, що я ніколи не був клоуном, а лише аніматором — людиною, яка "заводить" дітей, бігає з ними і грається. На клоуна не вистачало часу, для цього потрібно мати напарника. Після того як повернувся із Москви, вирішив у Рівному відкрити школу лікарняної клоунади. До неї запрошую усіх, хто бачить у собі відповідні нахили (а вони, повірте, є у кожного) і хто зможе працювати у лікарні. Мені самому складно. Не вистачає часу на всіх, особливо на дітей-сиріт. У липні, на жаль, мені не вдалося побувати у жодному дитячому будинку.
Школа лікарняної клоунади розпочнеться у вересні. Тарас Обоїста, або клоун Бім, сподівається, що знайде чимало однодумців. За нормами, кожен лікарняний клоун повинен навчатися не менше шести місяців: три — теорії, ще три — стажування. Проте Тарас очікує клоунів уже, адже переривати лікарняну клоунаду не можна, бо втрачається ефект.
— Мені допомагають мої учні зі школи №27, а також працівниця фонду. Думаю, вона навіть зможе читати лекції у новій школі, — розповідає Тарас. — На кожному виступі просто необхідна додаткова людина, яка могла б забавляти дітей. Артем у цьому був незамінним, він дуже швидко знаходив спільну мову з усіма шибениками, вони стрімголов носилися по коридорах, грали у війни, робили усіляку шкоду, про яку ніхто не повинен був дізнатися, — таємниче притишив голос клоун Бім.
Артем не зміг більше займатися лікарняною клоунадою, тож Тарас знайшов в обласній лікарні маленького помічника Максимка. Він ходить за клоуном, граючи роль "білого" — головного, наказує, що потрібно робити.
— Я персонаж, що виконує накази, але по-своєму, тобто "рижий". Я слухаюся, але це не означає, що я виконую все так, як хоче головний. У цьому й полягає комедійність, — розповідає Тарас. — Найбільша проблема дітей у лікарні — не так сама хвороба, як нудьга. Дітям немає чим зайнятися і куди подіти свою енергію. Часто лише лікарняні клоуни можуть розкрити дитину, вивільнити її почуття. І діти відповідають взаємністю. З лікарні завжди виходиш фізично стомленим, але емоційно зарядженим на 100%.
Найскладніше у спілкуванні з дітьми — перший крок. Завжди обережно проводжу знайомства, аби не відлякати дитину. А коли бачу, що перший контакт налагоджено, знаю, що далі все піде добре. Правилом для усіх лікарняних клоунів є не входити у тісний емоційний зв'язок з дітьми. У багатьох настає емоційне виснаження, коли людина не може більше виступати перед хворими, це так зване емоційне вигоряння. Загалом не можу сказати, що мені важко працювати, але бували випадки, коли з палати виходив шокований. Одного разу зайшов до онкохворої дівчинки, яку пам'ятав красивою, із довгим волоссям, а на ліжку натомість побачив виснажену, схудлу, облисілу дитину... В такі моменти важко. Проте виходячи з кожної палати, клоун повинен струсити із себе всю негативну енергію, видихнути — і з усмішкою іти далі.
Тарас Обоїста складними фокусами не володіє, але на ті, які він знає, дорослі, каже, ведуться ще більше, ніж діти. Дітлахам же до вподоби мильні бульбашки та іграшки, зроблені з надувних кульок. Дівчатка люблять квіточки, а хлопці — шаблюки й пістолі.
— Інколи мене просять зробити таке, що за кілька годин зробити неможливо, — продовжує Тарас. — Тоді я починаю говорити про класи. Мовляв, вчуся у школі для клоунів лише у третьому класі, а такі речі, які просить дитина, вчать робити лише у п'ятому. Діти вірять, особливо їм до вподоби, коли я розповідаю про злих вчителів і те, як вони "карають" слухняних учнів. Клоун має дати дитині можливість побувати у казковій країні, повинен відкривати у кожній речі щось особливе, з цікавістю підходити до всього, перетворювати буденні предмети на незвичайні. Аби встигнути догодити всім, стараюся робити прості іграшки із кульок, півхвилини — і дитина щаслива бігає і грається у війну з іншими або зі мною. Ми бігаємо по лікарні, навіть на процедури часто йдемо разом. Аби дитина не боялася, я дозволяю лікувати і себе, випрошуючи собі уколи.
Самому клоуну теж важлива підтримка рідних людей. Емоційну підзарядку Тарасові створюють донечка та кохана дівчина, якій доводиться "терпіти" творчий гармидер у домі.
— Тарас, коли заходить у магазин одягу, тягне звідти цілі пакети, — розповідає Світлана. — Сценічного одягу в нього чимало. Він любить усе кольорове та блискуче. Кожну річ, яку бере у руки, розглядає як сценічну.
Тарас Обоїста не лише лікує дітей сміхом, а й збирає гроші для відділень. На вулицях Рівного можна зустріти клоунів, Тараса та його учнів, які прохають пожертвувань. Кажуть, найщедріші діти й пенсіонери. Сам клоун Бім завжди з вдячністю згадує всіх, хто йому допомагає фінансово та морально, дякує і за кульки, і за аквагрим, який отримав від родича з Москви. Він сподівається, що лікарняною клоунадою зацікавиться більше людей і що восени він зможе відвідувати і лікарню, й дитячі будинки. Головне — пам'ятати, що клоун живе у кожному з нас.
