У процесі політичних дискусій останніх днів мені, за сторонніми спостереженнями, вдалося одночасно чи майже одночасно неабияк образити як прихильників чинної влади так і «порохоботів» та інших, які знаходяться до них в опозиції. Це виглядає не зовсім добре. І не тому, що я в чомусь неправий, цього якраз не було, а тому що критикуючи слід щось пропонувати навзамін. Інакше будеш виглядати як, перепрошую, балабол. Тому я із величезним задоволенням викладу свої власні погляди на сучасний стан справ. Але перед цим слід заздалегідь домовитися про терміни. Аби під ти чи іншим словом чи словосполученням розуміти одне й те саме, а не кожен своє. З цього і почнемо.
У демократичних державах політична боротьба або, коли ласка, конкуренція завжди відбувається між партіями. Вони можуть називатися як завгодно: консерватори проти лібералів, республіканці проти демократів, християнські демократи проти соціал-демократів і так далі. У нас цього, на жаль, немає і, як тепер вже остаточно зрозуміло, ніколи не буде і не могло бути. Тому що у нас немає і поки що не може бути партій.
Аби зрозуміти чому, слід повернутися щонайменше на чотири десятиліття назад, коли у нас була лише одна партія. Спробую нагадати як це було. Аби молоді дізналися, а немолоді згадали.
Отож, у роки моєї золотої (іншої не буває) юності партія була одна – КПСС (Комуністичєская партія Совєцкого Союза). Насправді це не була партія – це був апарат, який керував абсолютно всім, що офіційно існувало. У цій партії були мільйони, перепрошую, членів. І для всіх них без винятку, принаймні на моїй пам’яті, партійний квиток ніколи не був свідченням їхніх особливо сильних комуністичних переконань. Цей квиток був чимось на зразок «хлібної картки», без якої неможливо було зробити хоч трохи серйозну кар’єру.
Усі без винятку керівні посади у ті часи були «номенклатурою» того чи іншого «комітету КПСС» - від промислового підприємства і до найвищого «центрального комітету». Без дозволу партійного комітету не можна було стати ані директором школи, ані начальником управління, ані деканом факультету, ані редактором газети і так далі до безкінечності.
Окрім цього квиток «члена КПСС» давав додаткові можливості практично всюди. «Партійному» було легше поступити до інституту, стати бригадиром, отримати чергове військове звання тощо.
Як наслідок «члени партії» поділялися на дві основні групи. Першу складали свідомі кар’єристи, які ще у зовсім молодому віці вступали до партії за першої нагоди – в армії, в інституті, на промисловому підприємстві чи у колгоспі. Аби потім розштовхувати тим партквитком конкурентів. Другу частину становили фахівці, які не додумалися «стати комуністами» у молоді роки і яким перед призначенням на посаду, яку вони заслужили своєю працею, пропонували «вступити у партію». Інакше ніяк.
Пропонували не всім. Пересічні інженери чи викладачі, які не здогадалися «стати комуністами» раніше, не могли вступити до КПСС просто так – існував «ліміт», за яким серед «членів партії» більшість мали становити робітники та колгоспники, які до тої КПСС якось не дуже поспішали. Тому місць у партії для «інтелігенції» було вкрай мало – вони були таким самим дефіцитом, як сирокопчена ковбаса, вірменський коньяк чи ондатрова шапка.
Звісно, що про жодні «комуністичні переконання» тоді не йшлося. Усі все розуміли – ніхто з порядних людей не гордився членством в КПСС. Його швидше соромились і зайвий раз про це не згадували. Саме тому у серпні 1991 року, коли КПСС в Україні заборонили, мільйони українських «комуністів» навіть не почухалися і з полегшенням викинули або заховали подалі оту саму «хлібну картку», яка на той час почала приносити не користь, а навпаки - проблеми…
Досить на сьогодні. Продовжимо згодом.
Микола НЕСЕНЮК.
