Я тоді був зовсім малий і мене не дивували подружні пари, де чоловік говорив російською, а жінка – українською або навпаки. Таких родин у нашому місті було повно, до таких родин належали і мої батьки. І сварилися такі подружжя між собою зовсім не через мовні питання, а через те, через що завжди сварилися, сваряться і будуть сваритися жінки з чоловіками.
Для мене малого це було нормально – задумуватися про неприродність такого становища я почав набагато пізніше, вже у дорослому віці. Згодом, коли шлюби українців чи українок з іноземцями стали для нас звичними і буденними, такі подружжя вибирали для спілкування між собою якусь одну мову – або чоловік говорить мовою жінки, або жінка говорить мовою чоловіка, або вони спілкуються якоюсь третьою мовою, яку обидва розуміють. І при цьому обидва говорять з дітьми своєю рідною.
Чути щоб іспанець говорив з українкою іспанською, а українка відповідала українською, мені досі не доводилось. Тому я і вважав отой «тарапунькізм», який панував і досі панує в Україні, виключно нашим унікальним явищем. Аж поки не почув на вулиці польського міста діалог чоловіка і жінки, які гуляли з дитиною. Чоловік говорив польською, а жінка – російською. І робили вони це цілком звично, видно так і спілкуються завжди.
Тож виходить, що не лише ми, а й поляки не в змозі дати ради своїм російськомовним жінкам, які чудово розуміють польську, але не бажають нею говорити. Отак! Залишилось лише дочекатися поки у польській естраді не з’явиться польсько-російський дует гумористів чи гумористок, як колись у нас Тарапунька зі Штепселем. Буду тепер частіше заглядати на польські телеканали…
Микола НЕСЕНЮК.
