Наш земляк, уродженець Костопільщини Микола Шершун — один із депутатів Верховної Ради незалежної України трьох скликань. Сьогодні у нього є можливість спостерігати і оцінювати роботу парламенту, так би мовити, збоку. Про свої спостереження, про минуле і майбутнє українського парламенту і загалом держави розмовляємо з Миколою Шершуном, який має великий досвід і як депутат, і як керівник.
— Верховна Рада першого скликання, ви — один із народних обранців. Як тодішні депутати сприймали ідею проголошення незалежності України? — Той переломний час — це період становлення і розквіту Народного руху України. Тоді він стрімко здобував величезну довіру та авторитет серед людей, особливо серед інтелігенції. Водночас існувала так звана група 239, яка об'єднувала лідерів партійної номенклатури. Це була тодішня управлінська еліта, виважені і тверезомислячі люди, адже добір кадрів на такі посади у радянські часи був дуже серйозним. Вони спостерігали, аналізували, робили висновки. І коли настав час голосування за незалежність, лише один голос був "проти" — це був перший секретар якогось обкому партії. Ми всі мали надію, що Україна відбудеться як самостійна, заможна держава, утвердиться, розквітне. Хоча багатьом, проживши стільки років у радянській країні, спершу усвідомити це було нелегко. — Тобто тоді ви відчували, що такої країни, як Радянський Союз, уже не буде? — У вирі тогочасних подій людина, здатна мислити й аналізувати, могла спрогнозувати кінцевий результат. Можливо, не відразу, але всі зрозуміли. І якщо сьогодні хтось каже, що пішовши у Рух без роздумів, став героєм — це неправда. Тривали дискусії. В'ячеслав Чорновіл, брати Горині та інші послідовно довбали скелю і, мабуть, під їхнім впливом усі інші почали усвідомлювати, що держава, яка називалася Радянський Союз, відходить у небуття. — Але й нині у багатьох, чия молодість минула за часів Радянського Союзу, з'являється ностальгія... — Може, це сум за молодістю. Адже було за радянських часів багато й хорошого. Саме тому часто можна почути, що раніше будували, а тепер тільки руйнують... Я вважаю, що це не зовсім правильна позиція. З іншого боку, я не поділяю думку тих, хто у радянському минулому бачить лише погане. Ми зробили найбільшу помилку, пішовши шляхом більшовиків, які співали "разрушим до основанья, а затем…" Адже з усього потрібно виносити корисні уроки й набувати досвіду. — Чому, на вашу думку як депутата з досвідом, багато законів, які приймає Верховна Рада, не діють? — В цьому й криється частина наших бід. У Верховній Раді є групи депутатів, які переслідують свої особисті інтереси. Тому іноді отримуємо не просто недолугі, а навіть антидержавні закони. Натомість багато потрібних законопроектів ветують або приймають поспіхом, у тому числі й ті, які приймають на вимогу Міжнародного валютного фонду чи інших міжнародних інституцій. Для прикладу, ми дуже поспішали у Світову організацію торгівлі. Народна партія, членом якої я є, тоді наполягала, що враховуючи стан нашої економіки, сільського господарства, Україна має вступити в СОТ з певними застереженнями. Але ж не дослухалися. І вже наступного дня та ж Польща завалила нас своїм салом, дешевою сільськогосподарською продукцією. Усе це можна вирощувати й у нас, але собівартість власного продукту стала вищою, тому й невигідно. Тому-то й маємо нині складну ситуацію на селі, яке до цього пережило так зване реформування. — Чи були у 90-х у Верховній Раді лобістські групи? — Тоді ніхто і думки не мав, що закон можна готувати і провести у Верховній Раді для себе чи для якихось впливових бізнесових груп. Ми були ідеалістами — думали про Україну, як зробити, щоб найближчим часом народ відчув, що вона відбулася не лише де-юре, а й де-факто. Тоді ми бачили перед собою мету: поступово, але впевнено, маючи бачення і стратегію, відбудовувати нашу державу. Але тоді не було розуміння того, що прірву одним махом перескочити неможливо. Я не пам'ятаю жодного закону, який можна було б назвати лобістським. Саме у цьому Верховна Рада першого скликання й відрізнялася від інших скликань, особливо від останніх. — Коли Верховна Рада почала працювати на інтереси певних впливових груп? — Я працював не в усіх скликаннях Верховної Ради. Але тиск інтересів я відчув, коли вдруге потрапив до парламенту — у четвертому скликанні. Там уже були групи, які працювали на себе, але тоді ми ще були здатні їх стримувати. Пам'ятаю, як голосували за законопроект на підтримку автомобілебудування. Незважаючи на те, що я був добре знайомий з людьми, яким цей закон був необхідний, я тоді прямо заявив, що не підтримуватиму його, не фінансуватиму їхні інтереси. Це тоді ще було можливим. Сьогодні я не бачу підстав докоряти собі, що не так проголосував, бо робив все по совісті. Гроші у Верховній Раді почали "ходити" десь у третьому скликанні. — Загалом до Верховної Ради ви балотувалися п'ять разів. Можете оцінити зміни під час передвиборчих змагань за понад двадцятирічну історію нашого парламентаризму? — Коли я брав участь у виборах у 1990 році, навіть думки не мав, що на вибори потрібні гроші, що голоси можна купувати. Я тоді об'їздив кожне село, виступав у містах. Люди охоче збиралися, слухали мою програму і вірили у те, що вона буде реалізована. Гроші у цій справі з'явилися пізніше, і, як на мене, це найгірше, що могло статися. Тому можна зрозуміти людей, які стали байдужими, втратили віру в народних обранців. Адже багатьох, за кого віддали свій голос, вони більше й не бачили. Пам'ятаю, як у 2007 році я поїхав на зустріч з виборцями в одне із сіл на півдні області. Тоді я пройшов у парламент за партійними списками. Перше, що селяни мене запитали: "Чого приїхав?". Я розгубився, почав розповідати, що хочу дізнатися більше про проблеми людей, які міг би вирішити, можливо, підготувавши потрібний законопроект. Мені й кажуть: "А що, завтра знову вибори будуть? Адже до нас депутати приїжджають тільки перед виборами..." — Як ви ставитеся до такого явища у Верховній Раді, яке називають "кнопкодавством"? — На початку 90-х такого не було, що хтось може натиснути кнопку за депутата. У четвертому скликанні теж такого не було. А от у шостому, коли запрацювала партійна виборча система, я відчув, що уже не депутат як особистість, а член фракції. Фракція приймає рішення — і що б ти не казав, що цей законопроект лобістський і що за нього голосувати не можна, голова фракції ставив його на голосування. "Проти" — два, всі — "за". І ти мусиш виконувати волю фракції. Тоді й виникло це явище, яке більше існувати не може. Якщо нинішній Верховній Раді вдасться домогтися, щоб кожен голосував сам за себе, це буде величезним кроком уперед, одним з найвагоміших нинішніх досягнень. — Їй це вдасться? — Усе залежатиме від того, чи не відступляться депутати. Пригадую такий випадок. Я працював у міжпарламентській асамблеї "Україна-Польща", де був співголовою групи. Якось поляки приїхали у Київ, і я їх запросив до зали Верховної Ради. Сиджу з ними поруч, а вони спостерігають за тим, як бігають депутати по залу і натискають кнопки для голосування. З великим здивуванням запитують: "Пане Миколо, що це таке відбувається?". Я починаю пояснювати, що це було рішення фракції і, мабуть, і в них так буває. А вони мені відповідають, що у Польщі це — кримінал. Відтоді я почав виступати за те, щоб ввели кримінальну відповідальність за голосування чужою карткою. Досить згадати ганебне голосування за мовний закон. Я досі не маю спокою через те, що тоді за моєї відсутності моя картка проголосувала. Впевнений, що вже цих аргументів досить, аби виявити політичну волю і припинити таку практику. — Як ви загалом оцінюєте сьогоднішню ситуацію у державі? — Раніше я був прихильником того, щоб посилити президентську гілку влади, в той час коли сварилися два керівники держави — Ющенко і Тимошенко. Це набридло всім, люди вважали, що за прийняття рішень в країні повинен відповідати хтось один. Сьогодні ж я вважаю, що в Україні має бути дієва парламентсько-президентська модель. Де кожна гілка влади матиме необхідні важелі впливу та нестиме повну відповідальність за свої дії, і всі працюватимуть на спільний результат — заможну, розвинену Україну. Я впевнений, що лише ефективний і дієвий парламент, сильний Президент забезпечать нашій країні демократичний розвиток. Зрештою, про це свідчать численні приклади сильних європейських країн. — Як ви спрогнозуєте майбутнє України у найближчі роки? — Як батько і дідусь я хочу, щоб і мої діти, і всі інші жили у демократичній і багатій державі. У нас для цього є всі можливості. Адже в Україні достатньо природних багатств, аби повністю забезпечити власні потреби. Упевнений, що майбутнє України — у створенні умов для ведення бізнесу, появі нових робочих місць, розвитку внутрішнього ринку. Подивіться на Польщу, згадайте, як поляки возили від нас телевізори, ложки, виделки. Сьогодні це багата держава, і ми маємо до цього прагнути. Взяти хоча б ліс, я за те, щоб вивозити не деревину, а готовий продукт з неї. Ми повинні дати можливість своїм людям заробляти. Так само й бурштин. Якби його не крали, а поставити справу, як належить — це були б тисячі робочих місць. А наша земля? Як казав мій батько, немає землі поганої, є поганий господар. У нас же є чорноземи, на яких ми можемо багато вирощувати і продавати на світовому ринку, який сьогодні потребує сільськогосподарської продукції. Я гадаю, що з часом ми до цього все ж таки прийдемо.
