Володимир Пилипчук: "Керівники України не відповідають її потенціалу"

3147 0

Ми у соцмережах:

Володимир Пилипчук:

Біографія Володимира Пилипчука могла б стати сюжетом авантюрно-пригодницького роману. Судіть самі — майже нікому не відомий працівник водного інституту за кілька місяців здійснив кар'єрний стрибок від старшого викладача до члена Президії Верховної Ради України. Він був одним із "батьків" української валюти, мало не став прем'єр-міністром, одне слово, входив до еліти українського суспільства. Його політична кар'єра завершилася так само стрімко, як і почалася. За вісім років після першого обрання до Верховної Ради колишній народний депутат Пилипчук практично завершив політичну кар'єру і тепер нагадує про себе лише статтями, що публікуються в електронних ЗМІ. Людина з такою яскравою біографією завжди цікава, про що і свідчить наша з ним бесіда.

— Ви були депутатом першого демократичного скликання Верховної Ради України. Чи все тоді було зроблено, чи вдалося уникнути помилок? — Верховна Рада зробила тоді все, що могла. Навіть більше. Що з того, що слід було зробити, ми не зробили? Люстрацію? Але як можна було зробити це, коли тих, кого потрібно було люструвати, у Верховній Раді було понад триста, тобто конституційна більшість? Всі рішення Верховної Ради, які згодом негативно вплинули на нашу державу, на мою думку, — наслідок того, що так і не було проведено очищення влади від представників старої комуністичної номенклатури. Не було прийнято закони, що дозволяли б швидко й ефективно вивести Україну в число передових країн Європи, а можливо, і світу… — Здається, саме це ви обіцяли виборцям у 1990 році? — Не слід копирсатися у минулому і вишукувати, хто і яку зробив помилку, коли її виправити вже неможливо… Вважаю, що зробив тоді усе, що міг. — У 1991 році ви висували свою кандидатуру на перших виборах Президента України. Згадайте, як це було. — Я справді хотів стати Президентом. Я добре знав усіх, хто висувався на цю посаду, і вважаю, що був не гірший. Для реєстрації кандидатом мені слід було зібрати певну кількість підписів на свою підтримку. Почали їх збирати. Коли я був у складі делегації в США, мені з України сповістили, що підписи зібрано. Повернувшись за кілька днів в Україну, я дізнався, що 17 тисяч підписів із Донецької області пропали — у кур'єра викрали в поїзді. На цьому все і закінчилось. — Пригадайте, будь ласка, якою була Верховна Рада тоді, коли ви були депутатом. — Тоді засобами агітації на виборах і при підрахунку голосів ще не були біти в руках бритоголових. Я був депутатом двох скликань. Якщо порівнювати, то Верховна Рада, обрана у 1990-му, була більш порядною, інтелігентною, некорумпованою. — Чому комуністи у 1990-му погодилися на незалежність? — По-перше, вони боялися арештів, які розпочалися після повернення Горбачова після ГКЧП в Москву. Спрацював фактор особистого самозбереження. По-друге, оскільки влада в Україні де-факто була в їхніх руках, то комуністи розуміли, якщо проголосити незалежність, влада у них все одно залишиться. — Саме тоді ви розробили проект переходу України до ринкової економіки для України. Результатом задоволені? — Не задоволений, бо те, що я пропонував, або не прийняли, або прийняли з поправками. Наприклад, закон про землю. Початково було написано, що земля є товаром, а Олександр Мороз з "групою 239" внесли поправку, що земля "не є" товаром. Я пропонував залишити сильні колгоспи і не чіпати їх. А ті, де уже не залишилося виробництва, які були фактично банкрутами — віддати на приватизацію людям, що там працювали. Обидві форми пустити у ринкові відносини, аби між ними була конкуренція. Життя показало б, яка форма ефективніша. Те, що я пропонував, не прийняли, натомість ухвалили приватизацію землі, яку так і не здійснили за 20 років. А чому не здійснили? Для того, щоб розікрасти. — Можливо, все було б інакше, якби вас обрали керівником уряду? — На посаду прем'єр-міністра мене висували двічі — у 1992-му та 1994-му. Але я був висунутий опозицією, яка мала 120 депутатів, а для обрання потрібно було мінімум 226. Я пам'ятаю, як члени уряду бігали за депутатами і вмовляли не голосувати за Пилипчука. Вони добре знали мене за аналізом їхньої роботи на засіданнях комісії, на які я, як голова комісії і член Президії Верховної Ради, їх викликав. Упевнений, що успіхи України були б значнішими, якби я був керівником уряду, а не депутатом у парламенті. — Чому з кожним роком люди все більше не задоволені Верховною Радою? — Це запитання потрібно ставити виборцям: чому вони обирають людей, які не здатні забезпечити благополуччя їхніх сімей зокрема і української держави в цілому. — У 1994-му вас вдруге обрали народним депутатом. Але вже не у Рівному. — На всіх округах, де були обрані депутати від опозиції, влада, яку очолював спочатку Володимир Івашко, а потім Леонід Кравчук, проводила добре організовану і сплановану дискредитацію народних обранців. Не був винятком і мій рівненський округ. Спеціальні бригади "інформаторів" у магазинах, тролейбусах і автобусах заводили розмови на зразок: "А ви чули...". Один з таких інформаторів підсів в електричці до моєї рідної сестри і розповів, що я працюю на ЦРУ, яке мені подарувало вертольот, а уряд США подарував мені невеличкий острів, що я розпродав суднобудівні заводи України і мармурові кар'єри, що я скупив за безцінь якийсь хутір разом із селянами, що я купив три висотних будинки в Києві, що в мене (з братом) є три бензозаправки у Рівному і дві в Києві, що я доларовий мільйонер, що маю кілька будинків на Канарах і на Лазурному березі у Франції, не кажучи вже про маєтки у Рівному і навколо нього. Досі, приїжджаючи до Рівного, інколи чую : " Ти ще тут, а казали, що ти вже давно і постійно живеш в Канаді..." або " Володя, ну для чого тобі був той острів? Так осоромитися!". Що ж тоді казати про людей, які мене не знали особисто і повірили цим байкам! Ми вирішили, що за таких умов варто піти лише шляхом заміни округів. Так вчинили майже всі депутати-демократи. Тому я і балотувався в Раду другого скликання вже від округу в Івано-Франківську. Щодо мого багатомільйонного багатства та майна… Окрім автомобіля, квартири у Києві та заощаджень у банку, жодного іншого майна я не маю. Мав як член Президії Верховної Ради у користуванні держдачу, яку здав після завершення повноважень в парламенті. Навіть не побудував собі ні гаража, ні дачі, хоча таку можливість Верховна Рада мені, як і іншим депутатам, надавала. Стосовно наших з братом автозаправок… Насправді мій брат десять років тягнув електрокабелі на будовах у Португалії за 700 євро в місяць. — Чому ви більше не висуваєтесь у депутати, як, наприклад, Микола Поровський, який був разом із вами депутатом у 1990 році? — Я не зміг би працювати колгоспником у колгоспі. А саме такими "колгоспниками" стали нині депутати у Верховній Раді. При всій складності мого характеру ніхто не зможе мені закинути, що я був ледащим чи непродуктивним, що я за своє життя завалив хоч одну ділянку роботи. Мені багато вдалося зробити й у парламенті для України, але ще більше не вдалося. У парламенті ж рішення щодо реалізації моєї розробки чи пропозиції приймав не я, а колгосп депутатів. Коли у 1991 році було відхилено мою антиінфляційну концепцію, що могла б запобігти гіперінфляції у 1992 році, Плющ (тоді головував на засіданні Президії Верховної Ради) мені сказав: "Яка інфляція, що ви придумуєте, ви що, найрозумніший, начиталися іноземних книжок?". А починаючи з 1992 року, на вулиці такі ж професори, як я, вже шукали в сміттєвих баках склотару, щоб здати і якось вижити. Ви думаєте, що в мене серце не розривалося від такої правди, від таких справ і такого стану суспільства? Ви думаєте, я не відчував своєї відповідальності, своєї провини як член парламенту за поневіряння власного народу? Але я не міг зробити того, що знав, що вмів, що привело б до процвітання, бо був лише членом колгоспу, а не його керівником. Я вирішив не триматися за депутатський мандат, завершити політичну кар'єру, щоб не бути причетним до знущання над власним народом. Після 1998 року я жодного разу не висував своєї кандидатури. Залишившись без депутатської зарплати, здавав в оренду свою квартиру посольствам — аж до виходу на пенсію. Сам жив у кімнаті у 9 квадратів у брата, який вимушений був виїхати на заробітки в Португалію. Та кімнатка була мені і за спальню, і за робочий кабінет. Брат залишив на мою опіку своїх двох дочок-школярок. — Повернемося у нинішній день. Що треба зробити, аби влада таки працювала для народу? Можливо, змінити виборчу систему? — Як на мене, найкраща система виборів — мажоритарна. Люди голосують за особистостей. Але якщо врахувати нинішню ситуацію в Україні, коли вибори фальсифікують, особливо на мажоритарних округах, то будь-яка схема може не дати позитивних результатів. — Що ж тоді зробити, щоб змінити ситуацію? — Перестати красти, владу поміняти. Виходити на акції непокори. Я не вірю, що від новообраного уряду можна чекати на якісь позитивні зміни. Я писав Януковичу, пропонував свої наукові розробки з економіки. Я є опонентом цієї влади. Але я бажаю своїй державі успіху в економічному зростанні. Хотів допомогти, думав, що кримінальне минуле в Януковича пройшло. Я помилився. — Ваші розробки не прийняли? — Написали, що передали їх в Інститут стратегічних досліджень для оцінки та впровадження. Але не всі їх використовують, і тільки фрагментарно. Як можуть оцінювати мою наукову працю ті, хто до тієї розробки не причетний, а то й просто не доріс? Проте рано чи пізно їм доведеться повертатися до моїх ідей, якщо хочуть, щоб був хоч якийсь позитивний результат. Усе-таки я пройшов чималий шлях від інженера до директора заводу, від рядового науковця до академіка Академії економічних наук. Я цю економіку вистраждав на практиці, вдосконалив у теорії. Біда усіх наших урядів у тому, що там були або чисті теоретики, які не знали, як втіляться їхні ідеї, закони, постанови на практиці, або чисті практики, які ніколи не вивчали, що таке ринкова економіка і макроекономічне регулювання, в яких немає власних теоретичних розробок під потребу реалій сьогодення. — Нинішня ситуація може призвести до краху економіки? — Не можна плутати крах економіки з її розкраданням. Але розікрасти можуть так, що вона буде близькою до краху. Об'єктивно українська економіка — це Клондайк. У нас сьогодні валовий продукт — 1,5 трильйона гривень. Проте лише одне сільське господарство здатне давати щонайменше у 4 рази більше. — Чому ж не дає? — Якщо показники падають, значить керівництво нездале, як би воно не надувало щоки. Якщо хтось сподівається, що ця влада зробить щось добре, то він або дуже великий оптиміст, або фантаст. Хоча я хотів би помилитися. Адже Україна має величезний потенціал, її ВВП може бути 2,2 трильйона доларів, а бюджет — 550 млрд. доларів, тобто в 11 разів більшим, ніж тепер. Відповідно, більшими в 11 разів можуть бути зарплати і пенсії. Але ж розкрадають Україну з таким же цинізмом і обсягами, як розкрадали Клондайк. Усе залежить від господарів і керівників. Потужні господарі й успішні керівники народжуються так само рідко, як і геніальні композитори.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також