Тут один мій колега розважається аналітичними статтями щодо розкладів у місцевій владі. Ну там боротьба за посади, за вплив, за грошові «потоки»… Перспективи цих борців на місцевих виборах і таке інше. Читаю із задоволенням — все ж таки прізвища усі знайомі.
Ось вони які, як виявляється… Одне дивує — жоден із персонажів цих аналітичних розвідок не протестує. Значить, усі вони визнають, що прорвалися до влади, перебувають у владі та рвуться до влади винятково за тим, щоб красти, красти і ще раз красти. Ресурси, землі, ліси, водойми, бюджетні кошти… Ну просто як у пригодницькому романі — один захопив ділянку, потім другий, потім втрутився третій з погрозами… Чого варті лише майже детективні спроби відставити голову обласної ради, якого наш оглядач чомусь називає «Царем». Ніби кличуть його так позаочі. Здається, що це перебільшення — вже третій десяток років усі, від наших країв і до столиці, називають того голову «Данилом». І не лише позаочі — сам чув. Але я не про це. Я про те, що усі ці герої аналітичних публікацій незабаром змушені будуть тимчасово відволіктися трохи від процесу обкрадання бюджету і природних ресурсів — наближаються вибори. І тоді… І що тоді? Не будуть же вони у своїй передвиборчій агітації казати так, як є насправді — хочу бути депутатом чи міським головою, аби допомогти потрібним людям отримати державні замовлення, земельні угіддя, дозволи на вирубку, викопування, вилов усього, що лише можна. Не скажуть, хоча могли би. Бо ж виборці, ті, що вміють читати, добре знають, задля чого їм усім влада! Але не можна так. Треба брехати щось про справедливість, про знедолених, про корупцію… Ну, про мир ще можна, коли тебе фінансують «зелені» чи якісь там рабиновичі… Слухати нам цю брехню не переслухати, читати не перечитати. А потім таки робити вибір. Яким чином обирати, коли вони всі брешуть? Дуже просто — голосують же у нас люди за учасників пісенних конкурсів, добре знаючи, що ті співають зовсім не про те, чого насправді хочуть. Бо усі хочуть одного — менше працювати і більше мати. Різниця лише у тому, що одні брешуть, а інші цю брехню слухають. Звісно, що за таких розкладів виграють ті, хто бреше — вони ж бо хоча б щось роблять, а не лише клацають телевізійним пультом. Тому мені зовсім не шкода тих, хто клацає. Вони торік вже доклацались, здавалось, остаточно. Бо ж брехати краще за нинішнього «гаранта» ніби нікому не до снаги! Але ні, лізуть, пруться, брешуть, змагаються, хто набреше більш переконливо. І нехай! А ми про них почитаємо всяке… Цікаво ж, правда?