Депутат обласної ради, 48-річний генерал-майор міліції Віталій Грицак — не дуже публічна людина. Адже вважає, що можна тихо робити свою справу, не виставляючи її заради слави напоказ. Виходець з простої сільської родини, він зробив вдалу кар'єру, пройшовши шлях від командира взводу і до керівника департаменту Держслужби охорони МВС України. Уже два роки він перебуває на заслуженому відпочинку, однак досі не полишає громадської роботи і веде активний спосіб життя. Про те, чим займається на пенсії, про життєвий шлях, родину, кар'єру — у розмові з Віталієм Грицаком.
— Народився я в селі Гориньград-2 Рівненського району, на батьківщині моїх діда-прадіда. Тато мій працював у Рівному будівельником. Я його ніколи в житті п'яним не бачив. Він завжди відстоював власну думку. Не раз казав нам: "Можна заробляти руками і здоров'ям, як це роблю я, а можна — головою, але для цього потрібна освіта". Мама моя — родом з Річиці Гощанського району. Якби здобула освіту, багато досягнула б у житті, бо дуже здібна. А так працювала на Шубківській дослідній станції звичайною працівницею польової бригади. Нині мамі 77 років. Вона — дуже активна й ерудована, має чудову пам'ять. Постійно йде в ногу з часом. Навіть пробувала англійську мову вивчати на курсах ЄШКО, а французьку пам'ятає ще зі школи. Батьки виховували нас, щоб поважали людей, відстоювали свою життєву позицію, боролися за місце під сонцем, прищеплювали нам всі найкращі людські риси. Дитинство моє минуло на хуторі, на якому світло з'явилося тільки у 1989 році. Тож читати, готувати домашні завдання доводилося при гасовій лампі. Я був звичайною сільською дитиною, пас корову. Як її просто терпіти не міг! Адже в селах була череда і корів пасли по черзі. А в нас на хуторі потрібно було пасти її щоранку і щовечора. І так — все літо. Інші діти — в таборах, на ставу купаються, а ми зі старшим братом тільки після корови могли своїми справами займатися. — Де ви навчалися? Яку освіту отримали? — Закінчив Гориньградську восьмирічну школу, потім Котівську середню. Вже наступного дня після випускного вечора пішов працювати помічником комбайнера. Потім було навчання в Рівненському технічному училищі №1 і виробнича практика на заводі "Серп і молот" в Харкові, де я й отримав диплом про освіту. А наступного дня після цього мене повісткою викликали у військкомат. — І ви потрапили в Афганістан. Це звідти ваша медаль "За бойові заслуги"? — Так. У 18 з половиною років я потрапив в Афганістан. Відбув там 22 місяці. За період служби там мене п'ять разів представляли до нагород, але вручили тільки одну з них. Тоді не дуже тими нагородами розкидалися. Хоча нині я вважаю, що всі, хто там побував, заслуговують на нагороди. Я ж отримав найвищу нагороду — життя. — Не страшно було? — Я не знав, що таке страх, бо до цього бачив війну тільки в кіно. Усвідомлення прийшло, коли на власні очі побачив війну, коли доводилося йти на бойові операції. Втім, вже за місяць-два служби все не так загострено сприймається. Адже людина — така істота, що до всього звикає. Більш гострим страх загинути ставав в останні дні до закінчення служби, коли, приміром, дізнавався, що десь збили літак, який злітав з тими, хто повертався додому. Ми були молодими, безпечними, прагнули геройства, вірили, що виконуємо інтернаціональний обов'язок. Ще Афганістан запам'ятався постійним психологічним тиском та страшними фізичними навантаженнями у спеку в горах без відповідної фізичної підготовки. Взагалі, вважаю, що рівень підготовки до війни у нас був недостатнім. — Після армії продовжили навчання? — Пішов у "водник" вчитися. Важко було. Афганістан з голови, здавалося, всі знання стер. Під час навчання одружився. З дружиною разом вчилися на гідротехнічному факультеті. Далі була робота на радіозаводі. А коли він закрився, пішов на роботу в міліцію. Так почалася моя кар'єра: від комвзводу до начальника департаменту Держслужби охорони при МВС України пройшов шлях. На початку кар'єри був інспектором ВДСО і забезпечував охорону "Рівнеоблводоканалу", обласного краєзнавчого музею, ПМК-100, обласної державної телерадіокомпанії, діагностичного центру. Ще досі там деякі мої колишні колеги працюють. На "Рівнеоблводоканалі" особливий контингент працівників був: близько 20% колишніх засуджених. Адже хто хоче в каналізацію лізти? Але я зумів знайти до них підхід і порозумітися. Тож проблем не виникало. Потім я пішов на підвищення — став заступником начальника міськвідділу ДСО. Вміння будувати стосунки з колегами дало старт для руху кар'єрною драбиною. Тож потім був також начальником управління боротьби з організованою злочинністю на Волині, начальником облуправління міліції на Хмельниччині. Під час роботи в міліції довелося здобути ще одну вищу освіту за спеціальністю "юрист" в Харківському університеті внутрішніх справ. — Чим займається ваша дружина? — Десять років вона пропрацювала у комітеті приватизації міськвиконкому Рівного. А останні понад шість років працює заступником директора готелю "Україна" в Рівному. — Розкажіть про ваших синів. — Старший син закінчив Харківську національну юридичну академію, вже почав працювати. А менший — закінчив 9 клас. Нині в аграрний коледж на правничу спеціальність подав документи і паралельно — в кооперативний економіко-правовий коледж. — Сприяєте йому у вступі як впливовий батько? — Е ні! Якщо на тарілочці все піднести, то виросте "мажор". Старшому сину це вже не загрожує, а щодо молодшого ще є небезпека. Якщо не бути строгим до дітей, то проблеми будуть. Я ніколи не випрошував синам оцінки у школі, не замовляв за них слово. Адже не збираюся їм штанці підтягувати все життя. — А який ви керівник? — Вимогливий. Є дві системи керівництва: людина-команда і людина команди. Я себе відношу до другої категорії. Людина-команда — це сильна вольова особистість, високий професіонал і заступники у нього — чіткі виконавці. Приміром, колишній начальник облуправління міліції Рівненщини Анатолій Француз був таким. А у мене було по-іншому: є начальник і сильні заступники. І принцип роботи у мене був таким: спочатку вислухати думку кожного з приводу питання, узагальнити почуте і прийняти правильне управлінське рішення. А крик з уст керівника вважаю ознакою його слабкості, некомпетентності. Вже два роки я не працюю, а мені мої колеги досі телефонують. Бо я в них бачив людей, з повагою ставився, хоч і вимагав чіткого виконання наказів. До речі, коли людину караєш справедливо, вона не ображається. Якось я зустрівся з колишнім працівником, якого звільнив з роботи І він мені каже: "Хочу вам подякувати за те, що звільнили мене з міліції. Інакше — досі сидів би в тюрмі. А так я багато переосмилив всього і став успішною людиною". Взагалі, мені не соромно за свою роботу. І на Хмельниччині, й на Волині, і в Рівному можу сміливо людям в очі дивитися. Коли прийшов працювати у Хмельницький, попередив підлеглих: якщо почую скарги на них щодо невиконання обов'язків чи порушень закону — покараю. А там була проблема: міліціонери самі запускали кишенькових злодіїв на ринок й особливо утискали білорусів. За рік роботи я змушений був зробити тричі ротацію особового складу ринкової міліції, щоб навести порядок. Моїх понеділкових нарад боялися. Бо я брав відеокамеру і разом з працівниками ЦГЗ опитував думку і продавців на ринку, й інших людей про роботу міліції, а потім цей відеоролик демонстрував на нараді із всіма висновками. Запрошував місцеве телебачення і на прийоми громадян, які проводив у районах. — Ви вже п'ять років маєте генеральське звання. За що його отримали? — Є порядок присвоєння таких звань: для цього потрібно обіймати відповідну посаду. Я тоді був начальником управління міліції Хмельницької області і ця посада відповідала званню генерал-майора. Керуючи Департаментом ДСО при УМВС України, мав би отримати звання генерал-лейтенанта. Однак з незрозумілих причин цього вищого звання мені так і не дали, хоча моє прізвище двічі потрапляло в проект указу Президента про присвоєння звань. — Ви були членом міськвиконкому Рівного, нині — депутат Рівненської облради. — Недовго був членом виконкому, лише на кількох засіданнях побував, бо пішов на роботу до Києва. Що стосується депутатської роботи, то вона ефективна, коли є взаємодія всіх рівнів влади, а якщо вона — як в байці про Лебедя, Рака та Щуку, то тоді депутати — звичайні статисти. Я статистом ніколи не був. Депутат, обраний за мажоритарною системою, якщо погано працює, більше його не оберуть. Я — мажоритарник. — Чим займаєтеся, будучи на пенсії? — Насамперед — депутатською роботою. Веду прийом громадян, сприяю у вирішенні питань як територіальних громад, так і безпосередньо людей. Разом з цим я — заступник голови обласної Спілки ветеранів Афганістану, а також очолюю Рівненське відділення Спілки генералів органів внутрішніх справ. Велике навантаження у мене було, коли був керівником міліцейських підрозділів. Однак воно й нині не дуже зменшилося. Адже вистачає домашніх турбот. Стараюся більше уваги приділяти сім'ї. Та й дружина нагадує, що в неї є чоловік і господар, який відповідає за побут. Зробив не так давно ремонт у будинку, впорядковую присадибну ділянку, врешті, потурбувався про систему дренажу, щоб не підтоплювало дім. Ще потрібно пофарбувати огорожу, восени — посадити дерева біля будинку. Батькам допомагаємо на городах. Ми батьків дружини перевезли з Хмельниччини до Клеваня, тож їздимо до них та до моєї мами. — Виходить, що нема коли відпочивати? — Щоб відпочити, організовуємо родинні свята. В їхній організації найактивнішу участь бере дружина. Та й діти можуть дати гарні поради щодо цього. Друзі завжди із задоволенням йдуть до нас на свята, бо знають, що буде гарна культурна програма і сумувати не доведеться. Ще я люблю по гриби ходити. Раніше риболовлею дуже захоплювався, а нині став грибником. Минулого тижня збирали родиною маслюки на Млинівщині. Готувати гриби не люблю, а вживати — так. Дружина їх смачно готує. — Виходить, що сім'я для вас — надійний тил? — Так, і вихідні — це сімейні дні. Ми з дружиною можемо взяти дітей в авто і поїхати разом в Карпати, Львів, Острог. Минулої неділі відвідали Луцьк. Мені не раз доводилося бувати у закордонних поїздках, але й в Україні є багато чого подивитися: це музеї в Острозі, Луцьку, Дубенський замок, Берестечко, а про Львів я вже й мовчу. А нині маю мрію ( дружина через неї з мене кепкує) купити автофургон, щоб подорожувати. Бо ж ним можна поїхати по гриби, ягоди і зупинитися на ніч у лісі. Обов'язково здійсню цю мрію, хоч дружина й жартує, що для неї "з милим рай і в шалаші", якщо цей рай — чотиризірковий. Але я вважаю, що в наметі ночувати на природі добре в молодості і коли погода сприятлива. А фургоном можна на природу їхати і взимку й мати при цьому комфортні умови. Взагалі люблю спілкування з природою.
