Радянського розвідника Миколу Кузнецова спецслужби готували до можливого замаху на Гітлера, а у розвідниці Лідії Лісовської був роман з батьком Володимира Жириновського. Це стверджує костопільський письменник і дослідник Олександр Намозов. Автор книг про візит одіозного політика на Рівненщину, про УПА та про шпигунів нещодавно презентував свій новий роман, вже другий, де фігурує Микола Кузнецов. У книзі «Найти и уничтожить» більше уваги автор приділяє Лідії Лісовській та її сестрі Майї Мікоті. Без їхнього уміння здобувати інформацію через теплі стосунки з німцями, на думку письменника, Кузнецов не зміг би виконати жодного свого завдання і стати легендою розвідки.
”Я схиляю голову перед розвідником Кузнецовим” — Це вже ваша друга книга про Миколу Кузнецова. Чим вона відрізняється від першої (”Виконавець”)? — В основі нової книги — спогади брата відомої розвідниці Марії (Майї) Мікоти Івана. У період окупації він працював на німецькій фірмі «Пакетаукціон», яка постачала продукти на фронт. Його повинні були відправити на примусові роботи до Німеччини, але сестрі з Кузнецовим вдалося Івана Мікоту витягти. З розвідником Мікота зустрічався двічі — Пауль Зіберт (таке німецьке ім’я за легендою мав Кузнецов в окупації) їздив у Костопіль виробляти фіктивні документи. Він залишився єдиним свідком діяльності Кузнецова в Україні; ще один, лікар загону «Переможці» живе в Росії. Іван Мікота завжди відмовлявся давати інтерв’ю, мені першому вдалося з ним детально поспілкуватись. У новому творі я намагаюся показати діяльність як Кузнецова, так і двох жінок, без яких він би не зміг нічого зробити — Майї Мікоти та Лідії Лісовської. — Зважаючи на політичні погляди, люди по-різному ставляться до постаті Миколи Кузнецова. А для вас він хто? — Я схиляю голову перед Кузнецовим — це була дуже смілива людина. Серед білого дня у центрі окупованої столиці він зважувався на замахи на німецьких воєначальників. Як відомо, йому допомагав тисячний загін «Переможці» — забезпечували грошима, документами, транспортом. Завдання у Кузнецова було одне й головне — знищити гауляйтера Коха. Це вже потім він отримав низку інших наказів — знайти ставку Гітлера, знищити генерала Власова, якщо він буде в Ровно. Але спочатку виконувати головне завдання Центру, тобто «прикривати» розвідника, мали партизани із загону Медведєва. Коли ж справа дійшла до вбивств, жоден з партизанів у них участі не брав. Кузнецову допомагали бойовики Армії Крайової, розвідниці Мікота та Лісовська. Але безпосередньо «Переможці» у важливих спецопераціях задіяні не були. Усі розвідувальні відомості діставав хто завгодно, тільки не партизани. Це йде врозріз з радянською пропагандою. Про це я розповідав нещодавно одному з російських телеканалів, який знімав документальний фільм про Кузнецова. Але ці факти у фільм не потрапили. — Останнім часом багато говорять про те, що Кузнецов бачив себе розвідником, але його фактично робили вбивцею… — Він, безумовно, був талановитим розвідником. Володів дуже важкою комі-перм’яцькою мовою, сімома діалектами німецької, польською. Його суто розвідувальна діяльність почалася ще у Москві. Але раптом його засилають в Україну й роблять тут фактично терористом. Він цього не хотів, але розумів — або виконує теракти, або його ліквідовують. Коли його ще скидали з парашутом на території Волині, «Грачов» (оперативний псевдонім) знав, що повернення назад не буде, що він є смертником. Але є один факт, який російським телевізійникам теж не сподобався. Всі акції Кузнецова на території сьогоднішньої Рівненщини були невдалими… — Очевидно, окрім вбивства голови Верховного суду Функа… — А це взагалі найбільш невдалий акт розвідників. Чому? Про це майже ніколи пропаганда не розповідала, але суддя Функ був інвалідом — у нього після першої світової війни були відірвані дві руки. Функа тримали через те, що він був одним із засновників нацистської партії, героєм першої світової війни, особистим другом Гітлера та Еріха Коха. Тобто став своєрідним «весільним генералом». Його обслуговував хлопчик, який завжди був з ним поруч. Чи важко вбити таку людину? Функ вільно ходив містом, любив розважатись таким чином — набирав у кишені цукерок, йшов вулицею, а польські та українські діти підбігали й вихоплювали з кишень солодощі. Він нібито й сварився, але той же хлопчик-українець стежив, щоб цукерки діставалися всім. Думаю, вбивати повного інваліда не було таким уже успіхом, як з цього зробили. — А для чого тоді потрібне було це вбивство? — Керівник загону «Переможці» Дмитро Медведєв розумів — неспроможність вбивства Еріха Коха у Москві їм не пробачать. У Чехії та Білорусі німецьких намісників ліквідували, а в Україні — не могли. Надворі 1943 рік, радянська армія йде у наступ, партизани усвідомлюють, що незабаром війська будуть у Ровно. А наказ до сих пір не виконано. Тому було прийнято рішення стріляти у заступників. Протягом двох місяців Кузнецов здійснив три невдалі замахи на генерала Даргеля. Згодом намагаються вбити керівника «Пакетаукціону» — також невдало. Після чого роблять спробу викрасти командувача каральних військ в Україні генерала Ільгена. Він потрібен у Москві живим, але при нападі його випадково вбивають. Знову невдача. І ось, вбиваючи Функа, радянські розвідники ніби рятували себе — показуючи, що хоч один замах вдався. До речі, в операції викрадення Ільгена безпосередню участь брали костопільчанка Майя Мікота та Лідія Лісовська — остання була коханкою генерала. У день викрадення вони повинні були розважати нацистського офіцера вдвох. — А загалом звідки у вас такий інтерес до фігури Кузнецова? — Як і багато моїх однолітків, у дитинстві я читав книги «Это было под Ровно» та «Сильные духом» Медведєва і захоплювався героїчною постаттю розвідника Миколи Кузнецова. Вже потім, коли почав дізнаватися різні подробиці, зрозумів, що не все так було насправді, як написано у радянських книжках. Але я досі захоплююся його сміливістю. Деякі шанувальники історії в Інтернеті звинувачували мене, що я «очорнюю» Кузнецова і навіть «заздрю йому». Але я не хочу його «очорнювати», а просто розповідаю нові відомості, і тим більше, не можу йому заздрити. У Пауля Зіберта трагічна доля — авантюрист за своєю природою, він не з власної волі став «кілером». До речі, є один факт, про який майже ніхто не говорить і інформація про який засекречена в архівах ФСБ. Перед закидом у Ровно у 1942 році Кузнецов декілька років жив у Москві під виглядом німця Отто Шмідта. Його тримали для фантастичної, як нам зараз здається, місії — якби фашистам таки вдалося захопити Москву і сюди мав би приїхати Гітлер, саме на Кузнецова покладалася функція знищення фюрера. Зрозуміло, в радянській пропаганді згадки про це й бути не могло.
”Адвокату Жириновського я сказав: «Даєте гроші — віддаю книгу» — Ваше ім’я стало відоме за межами області після візиту в Костопіль Володимира Жириновського. У книгарнях можна побачити книгу про цей візит «Возвращение к истокам». Але на замовлення самого політика ви мали написати іншу, значно більшу працю про родину Едельштейнів, до якої належить і сам Жириновський. Чим все це закінчилось? — У випадку з Жириновським я пішов «на принцип». Інший так би, можливо, не зробив. Але я вважаю, що вчинив правильно. Володимир Вольфович запросив мене у Москву. Я йому був цікавий, бо володів спогадами живих свідків, котрі ще пам’ятали Іцхака Едельштейна (дід політика) та його родину. Він мене тепло зустрів, справив враження дружньої та щирої людини. Чого не скажеш про його оточення. Ми поговорили про майбутню книгу, він назвав гонорар. Гроші за масштабну роботу були смішні. Але я, скромний письменник з Костополя, звісно, погодився. Власне, я і безплатно писав би, оскільки мене цікавило саме дослідження. Домовились про оплату. Але тут почалися нюанси. Жириновський пообіцяв допомогти, зокрема, перекласти з івриту одну книгу, в якій йшлося про той час. Потім він запропонував мені поїздку в Ізраїль, щоб я міг і там знайти людей, які знали родину Едельштейнів. Врешті-решт, ніякого перекладу, ніякої поїздки в Ізраїль. Але свою роботу я продовжував виконувати. Книга вийшла чимала, на 300 сторінок. І ось приїжджає до мене адвокат Жириновського і каже: «Давай книжку». Я нагадую про гонорар. І чую відповідь: «Мені таких вказівок не було». Я сказав, що і книгу не віддам. Потім мене кликали у Москву, але я не поїхав. Востаннє зі мною зв’язувалися у червні, обіцяли когось прислати. Нині видання лежить у мене вдома. Просто так віддавати я книгу не буду. — Ви розповідаєте, що батько Жириновського був пов’язаний з вашим іншим героєм — Лідією Лісовською… — Мені дорікають, що я це вигадав, але за свідченням людей у Вольфа Едельштейна був роман з Лідією Лісовською. Це підтвердив і сам Володимир Вольфович за спогадами своєї мами. Те, що вони зустрічалися, згадував і Іван Мікота. Чи був у них інтимний зв’язок — сказати важко, але те, що Вольф Едельштейн був закоханий у розвідницю — це факт.
”У Спілку письменників більше не піду” — Ви надрукували уже вісім книжок — дві про Кузнецова, про УПА, про візит Жириновського та інші. Вони вам прибуток приносять? — Прибутку ці книги не дають, але «в нуль» вдається виходити. Наскільки я знаю, мої книги непогано продаються у книгарнях, причому, не лише Костополя та Рівного. Я бачив свої книги навіть на Львівщині. Фінансувати друк допомагають друзі, спонсори. У влади грошей особливо не беру — нехай вона дає гроші для «безцінних» творів Спілки письменників. — …членом якої ви намагалися стати, але так і не стали… — Очевидно, у мені вони побачили конкурента. У них є «кістяк» Спілки, люди, які рік у рік ділять між собою ті сто тисяч гривень, які виділяє обласна рада на видання літератури, яку самі ж і читають. Для чого їм якийсь Намозов з Костополя? Я спочатку подав документи, знайшов необхідні рекомендації. Потім керівництво каже: «Ми вас не зможемо прийняти, бо ви російською мовою пишете!». Але ж я пишу як російською, так і українською. З тих шести, що я залишив у Спілці, дві були україномовні. А для прийняття у Спілку якраз потрібно дві власні книги. Після ще кількох телефонних переговорів мені прямо й сказали: «Не морочте нам голову. Ми приймаємо у Спілку хлопчиків і дівчаток з двома збірочками віршів». Та й кинули трубку. Більше я в Спілку не ходив і не піду.
