Опер на пенсії облаштував парк «для душі»

Селянське господарство зазвичай асоціюється у нас з орендованими фермером полями, на яких він вирощує корисні культури — картоплю, зернові, буряки, городину для того, щоб їх продати і отримати заробіток. А хобі — з колекціонуванням поштових марок, вирощуванням кавунів на дачі чи любительською риболовлею. А ось для мешканця Володимирця Сергія Кушніра селянське господарство стало його хобі. Чоловік на орендованих землях облаштував справжній парк «для душі» — інакше територію відпочинку з цікавим ландшафтом, 200-літніми вуликами та відтвореними особливостями українського народного побуту назвати не можна.

Сергій Кушнір — оперативник карного розшуку на пенсії. Раніше ані садівництвом, ані лісництвом він не займався. — Я не був у цьому зацікавлений, — зізнається п. Сергій. — Я повністю віддавався своїй професії, тому що свою роботу завжди любив. З виходом на пенсію у мене з’явилося багато вільного часу. Тож і вирішив зробити щось для себе, для душі. Так виникла ідея взяти землю і облаштувати там господарство, де б я міг і працювати, і відпочивати душею та тілом. Три роки тому почав втілювати цю ідею в життя. Чоловіку впала в око велика ділянка — площею понад 5 гектарів — за шість кілометрів від Володимирця, всіма забута і заросла хащами, розташована в низинній болотистій місцевості. Оглянувши її, «побачивши», що в тих хащах ховається мальовнича місцина з природною водоймою, він вирішив облаштувати тут відпочинкову територію під назвою «Дари природи». — Починати було важко, — пригадує Сергій Кушнір. — По-перше, потрібно було розчистити територію від чагарників, а головне — від лози, яку викорінювати дуже важко. Моя боротьба з хащами тривала рік. Люди, дізнавшись про мій намір і дивлячись, як тяжко мені доводиться втілювати його в життя, махали на це рукою, стверджуючи, що в мене нічого не вийде, що це утопія. Мабуть, мене в деякій мірі вважали диваком, проте я звик чинити по-своєму, а не з огляду на те, що скажуть люди, тож не зважав на їхній скептицизм. Після того, як я впорався з лозою, настала черга «меліоративних робіт», адже ділянку постійно підтоплює в сезони дощів, що не є рідкістю на Поліссі. Тож я знизив рівень ґрунтових вод на частині ділянки. Мабуть, саме завдяки цій роботі — з упорядкування та зниження ґрунтових вод — на території сформувався цікавий ландшафт і рослинний світ. Ні, там немає мальовничих зелених схилів, які плавно переходять в порослі лісом низини. Але при прогулянках парком одразу привертає увагу те, що під ногами у вас м’якенький і темно-зелений мох, який зазвичай буває поблизу боліт. Ще одна цікавинка, яку не зустрінеш в поліських лісах, — своєрідна алея, яка дуже нагадує частинку бамбукового лісу, поширеного переважно на Сході. — У людей може скластися враження, що це бамбук, але це проста лоза, яку я не зрізав і яка потяглася до сонця, вирісши досить високо, — пояснює п.Сергій. — Взагалі ж тут рідкісних порід дерев немає — переважно берізки й осики. Проте тутешня місцевість належить до низинних боліт і ґрунт тут дуже сприятливий для росту певних видів рослин. Наприклад, я посадив тут ягоди — чорниці і журавлину, і вже маю перший врожай. Це для мене велика радість, адже я дуже люблю журавлину, а виростити її нелегко, тому що вона «полюбляє» віддалені, заболочені місцевості. А ця ягода не тільки смачна, а й дуже корисна — допомагає при дистонії та гіпертонії, які я «заробив», працюючи опером. Окрім того, я навіз сюди з лісу грибниць. Тож майже щороку збираю в достатній кількості для сім’ї, друзів, родини білих грибів, сироїжок, бабок, красноголовців. Прищепив багато фруктових дерев, переважно груш та яблунь, насадив 30 кущів смородини та 120 — ліщини. Вирощую тут гусей — от цього року мав 70 гусок. Їм ця місцевість якраз підходить — є вода і травичка. А нам їхнього м’яса вистачає, тож не тримаємо ні свиней, ні корови. Звісно, не все, що тут прищеплюю і саджу, приймається — це ж своєрідне фермерство, але ягід, фруктів та іншого вистачає, щоб забезпечити харчами мою сім’ю.

До речі, територію свого господарства чоловік стереже сам разом із надійним, за його словами, помічником — німецькою вівчаркою. А з огляду на те, що догляду ділянка потребує і вдень, Сергій Кушнір тут нерідко днює і ночує. Проте дружина, запевняє він, не гнівається: — Вона звикла, що на роботі я нерідко проводив по дві-три доби, розслідуючи злочини, тому не нарікає. Взагалі сім’я мене підтримує. Маю двох дітей, які закінчили школу і вчаться, але ніколи не відмовляються допомогти. Хоча й «шарпаю» із сімейного бюджету гроші, бо для того, щоб утримувати селянське господарство належним чином і розвивати його, потрібні постійні капіталовкладення, але маємо вже віддачу, тому справляємося й обходимося без позик. Не тільки лісова частина парку «Дарів природи» дивує своєю красою, а й та ділянка, де розташована водойма, яка, до речі, має цікаву форму. Це скоріше система об’єднаних кількох ставків, між якими можна гуляти по зарослих короткою травою доріжках, а з обох боків від вас буде вода. — Така форма склалася природно — я нічого не змінював, — запевняє господар. — Лише подбав про те, щоб усю цю красу було видно. У цій водоймі водиться риба, переважно карась та линок, тож я тут часом рибалю. А ще пишаюся тим, що тут ростуть білі лілії, які я пильно оберігаю, адже вони занесені в Червону книгу України. Найгарніше тут ввечері, коли лілії розцвітають під голосне кумкання жаб. От тільки комарів треба остерігатися — вони в нас тут справжні, поліські. Проте не лише мальовничі пейзажі можуть привабити туристів до селянського господарства «Дари природи». Одразу при вході в парк справа розташовані незвичайні вулики — у товстих зрубаних колодах дерев. — Мені їх віддали знайомі, які перестали займатися бджолярством, — розповідає п. Сергій. — Їм по 200-250 років. Бджоли виробляють тут справжнісінький дикий мед — без штучної вощини, яку зазвичай використовують пасічники. Такий мед смачніший від звичайного і корисніший. Маю також сучасні вулики. Поруч в дереві вирізано фігурний пеньок, на якому усі зазвичай фотографуються. Взагалі ж місць для фотографування в парку величезна кількість. Це, для прикладу, відтворений колишній сінник або дерев’яна альтанка серед дерев, до якої веде викладена з дерев’яного кругляку доріжка. Проте головна «цікавинка» парку — невелика дерев’яна будівля, до якої ведуть всі стежки і яка є водночас і музеєм народного вжитку, і сторожкою, і лазнею. Дерев’яну відкриту веранду будівлі Сергій Кушнір перетворив у справжню музейну кімнату. На стінах, балках, до загорожі та кілочків прикріплені речі, якими українці в давнину користувалися в побуті — дерев’яні праски, поліські сокири, сапи, кошики, глечики та чимало іншого. — Всі ці речі я збирав останні три роки, — каже п. Сергій. — Серед них є такі, що не зустрінеш у музеях, наприклад, поліська сокира, заточена з одного боку, призначена лише для однієї справи — вистругування балок та крокв. Або, наприклад, різні кошики — для риби, для ягід, для сала. Частину експонатів дарували друзі і знайомі, частину збирав сам по селах, іноді за символічну плату. Люди, котрі розуміють, що краще нехай цими речами хтось милується, аніж вони мають порохнявіти на горищі, охоче їх віддають. Історію і назву деяких експонатів я й сам не знаю. От нещодавно, наприклад, мені до рук потрапив дерев’яний чемодан — не скриня, зверніть увагу. Очевидно, його використовували для одягу, але в який час — невідомо. Всередині будівлі міститься господарське приміщення, яке п. Сергій облаштував теж в народному стилі — на стінах висять вишиті сорочки й рушники, колишні українські костюми, на підлозі стоять різьблені скрині, а єдиний тапчан вкритий домотканими ковдрами. Будівля опалюється грубою. В другій кімнаті — лазня. — До мене частенько приїжджають відпочивати друзі та знайомі, — говорить господар. — Повірте, кращого відпочинку, ніж приготувати шашлики на такій природі, погостювати до пізнього вечора за столом під запалені стародавні керосинові лампи, а взимку добре попаритися в лазні — немає. ”Дари природи», стверджує їхній господар, може побачити кожен бажаючий. Це селянське господарство входить в єдиний облік місць відвідування в рамках фестивалю «Бурштиновий шлях» і відноситься до зеленого туризму. Проте це не було, за твердженням Сергія Кушніра, метою створення парку: — Це місце я облаштовував насамперед для себе, для душевного відпочинку від щоденних клопотів і справ. Сиджу, наприклад, тут на лаві і спостерігаю за синицею, яка звила гніздо в старому глечику, діаметр горла якого не більше 6 сантиметрів. Ось у неї з’явились пташенята, вона їх годує, потім вони вчаться літати. Я спостерігаю за усім цим і отримую задоволення від краси природи, яка мене оточує...