Поранені, але живі...

Більше сотні бійців, які нині перебувають у Рівненському військовому госпіталі, на перший погляд, навіть на милицях і з палицями мало чим зовні відрізняються від пацієнтів цивільних лікувальних закладів. Щоправда, дехто раптово впадає в глибоку задуму, інші, буває, насторожено вдивляються у небо, хтось здригається від того, що загурчав двигун екскаватора. Ці хлопці побували на справжній війні. У кожного з них — своя історія.

"П'ятеро товаришів загинули... Це найстрашніше"

У палату до Сергія, Юри та Дениса заходимо перед обідом. Всі троє повернулися з "пекельного" сходу. Хоч пораненими, але живими… Вони звикли до відвідувачів. Бо часто навідуються до них не тільки рідні, товариші, а й волонтери. 28-річний Сергій Потяков, кадровий військовий, родом з Івано-Франківщини. У липні разом з іншими офіцерами оперативного командування "Північ" поїхав у зону АТО на Луганщину. — Визволяли містечко Щастя, село Весела Гора, Ювілейне, — розповідає капітан, завдання якого полягало в наведенні артилерії. - Коли отримав осколкове поранення, оперували в польовому госпіталі. Ще дві операції переніс у харківському шпиталі. Звідти — в Рівне. Можна сказати, легко обійшовся. Багатьом пощастило значно менше. Ось мій кум зараз лікується у київському госпіталі. Ще п'ятеро товаришів — загинули. Це найстрашніше... Рідним, аби не хвилювалися, Сергій довго не зізнавався, що перебуває на сході, а вдома його, крім батьків, чекають дружина і маленька донечка: — Я б їм і не говорив, але не було мобільного зв'язку, тож здогадалися. Щодо продовольства і зброї, то тоді нам усього вистачало. Продуктами допомагали волонтери. До речі, здивувало те, що їх дуже багато в Харкові. А от технічне оснащення, хоча в нас було й непогане, але й у противників не гірше, останнього зразка. Якби їм не допомагали "сусіди", то ми війну давно б виграли. А так, не впевнений, що вона скоро закінчиться. "Мамі не розповідали, де я, аж поки не потрапив у госпіталь" 20-річному Юрію з міста Жовква на Львівщині лише 20 років, але він не по роках розважливий. Лейтенант 30-ї ОМБР з Новограда-Волинського, командир взводу розповідає: — Тато в мене військовий, отож знав, де я, а ось мама… Берегли ми її, не розповідали, де я. Наприкінці липня прибули в зону АТО, бронежилет і каску я мав. Прикро, але фактично провоював усього кілька тижнів. Спершу в районі Степанівки та Амвросіївки Донецької області, де, до речі, першого ж дня згоріли всі мої речі, бо машину, в якій вони були, "накрили". А потім на околицях Міусінська на Луганщині. Тиждень там в окопах сиділи, "гради", міномети нас накривали, піхота наступала… Потім — проривалися з оточення, нас обстрілювали з "градів", мінометів, РПГ, не кажучи вже про автомати… Приблизно 15 з нас там поранили, в тому числі й мене. Спасибі хлопцям, евакуювали з місця бою. ...Не беруся аналізувати війну на сході чи засуджувати командування. Єдине зазначу, що противник у нас там серйозний — є бойовий досвід і вміння воювати, знання місцевості, хороше озброєння... Щодо місцевих, то з ними по-різному. Там, де до нас були сепаратисти й запроваджували свої комендантські години, населення сприймає нас нормально. Звісно, не все. Приміром, у Степанівці знайшовся дідусь, який по рації "здавав" наші позиції противнику. Вичислили його, провели "профілактичну" бесіду... Медики кажуть, що мені ще місяців два лікуватися. Після цього хочу продовжити військову службу, потрібно буде, то знову готовий повернутися на війну на сході.

"У визволених містах нас зустрічали як героїв"

Тарас Мудрик вдома не був майже півроку — його мобілізували в армію з рідного села Білашів Острозького району. В зону АТО вирушив у складі 51-ї окремої механізованої бригади Володимир-Волинського. Тієї, котра зазнала великих втрат 22 травня під час розстрілу блокпосту під Волновахою і де довго не відправляли заміни солдатам. — А зараз вже і немає кого замінювати, — говорить Тарас. - Нашої бригади уже фактично немає. Ще частина потрапила в оточення під Ілловайськом. Щодня стежу за новинами, але не вірю офіційним даним щодо кількості жертв. Насправді там уже полягли тисячі. Нас відкрито посилали на смерть. Були навіть такі командири, яких не бачили під час обстрілів жодного разу. А ще хтось постійно інформував супротивника про наші плани. Куди б не йшли у наступ, там на нас уже "чекали". Найстрашніше було під час першого обстрілу. Усе тіло тремтіло, не можна було себе опанувати. Та коли щодня стріляють з "градів", коли бачиш тіла мертвих товаришів, починаєш по-іншому сприймати світ.

Тарас

Непросто було й зрозуміти ставлення місцевих, які нерідко допомагали противникові. Бувало, заїжджаємо у село, а там одні жінки. Коли питаємо, де їхні чоловіки, кажуть, що на роботі. А знаєте, яка в них робота? Копати окопи для терористів. І це за 200 гривень. Щоправда, думка людей змінювалась. А після визволення Северодонецька, Лисичанська та Георгіївки українських військових зустрічали як героїв. Не передати словами відчуття, коли йдеш по вулиці визволеного міста із жовто-блакитним прапором і чуєш вдячні слова. ...Тарас поступово звикає до мирного життя. Цього тижня нарешті отримає диплом юриста, який чекає на нього в університеті ще з червня. Не знімає із шиї ланцюжка, на якому поруч з іконкою — куля. Але також запевняє, що готовий, якщо буде потрібно, повернутися на війну.

"Не хочу туди знову — молодий ще, жити хочеться"

Відверто зізнається 22-річний Михайло Мосійчук, і дівчина Наташа, яка прийшла його провідати, схвально киває головою. — Травма ж у мене не тяжка, тільки розірвані зв'язки, тому в госпіталі ще хіба два тижні протримають, а далі, невже назад? — хвилюється Михайло. - Вдома мама, тато, двоє братів старших, друзі, дівчина є. А там — справжня війна... Я родом з села Мости, що на Здолбунівщині, а Наташа з сусіднього села Бущі. Може б, і одружилися вже, якби не те АТО... У квітні саме два роки минуло як повернувся зі служби в армії, зателефонували з військкомату. Пройшов медкомісію, направили в 51-у бригаду у Володимир-Волинський, звідти — на Рівненський полігон, а потім — на схід України. Як і чого мене навчали — й казати нічого, бо навіть з автомата не стріляв. З обмундируванням не краще — вже був у зоні АТО, коли люди в моєму селі зібрали гроші, купили "бронік" та форму й передали мені... Їздив на КамАЗі, не броньованому, а звичайному. Возив боєприпаси різні, до гармат, до танків. Місяць на Луганщині були, а потім на Донеччину нас перевели. Обстрілювали часто. Місцеві спершу "бандери" викрикували, дивилися косо. Вже коли "зачистили" Рубіжне й Лисичанськ, то побачили, що краще ми, аніж сепаратисти, і вже більшість в Україну захотіли... Не знаю чому, але щось воно на гірше стає. Там відступили, там розбили наших, там у полон взяли... Невже насправді "свої" здають?

"Нашим людям ціни немає"

Начальник Рівненського військового госпіталю полковник медичної служби Олексій Кльонов повторює ці слова декілька разів, не випускаючи з рук мобільного: — Ось знову телефонують та пропонують допомогу. Суттєво "область" допомогла та її районні структури, зокрема, з кондиціонерами та холодильниками, коли спекотно було. А волонтерів, організацій та фірм скільки є небайдужих!

Олексій Кльонов

Для прикладу, хлопці з ДП "Рівненський експертно-технічний центр" зібрали 30 450 гривень. "Рівненське земляцтво" з Києва 15 тисяч переказало, виконком Кузнецовської міської ради — 9 244, "Скарбниця надії" вже тричі нам по 5 тисяч гривень переказувала. Гурт "От Вінта" благодійний концерт провів, який пораненим дуже сподобався. Роман Горегляд в Іспанії збирається провести аукціон для підтримки нашого госпіталю. Автошколи всі допомагають, Острозька академія. А є ще такий волонтер Василь Вихристюк. Перед відправкою на схід нашої лікарсько-сестринської бригади потрібні були бензопила, лопати, сокири, ножівки. То він за півгодини все приніс. І сказав, якщо треба, то й завезе наших туди... І таких дуже багато. Приходить, скажімо, людина, ось ми зібрали дві-три тисячі, що потрібно, харчі чи ще щось. Та які харчі? Я вже навіть втомився говорити волонтерам та бабусям, які приносять пораненим поїсти, що не потрібно, годуємо добре. Тому направляємо в касу, даємо розрахунковий рахунок. Люди отримують квитанцію, а ми вже закуповуємо найнеобхідніші медикаменти... Загалом, якщо перевести все в гроші, то вже більш як на 360 тисяч гривень допомоги ми отримали... Перші поранені почали поступати до нас у липні, а далі вже почали доставляти військово-транспортними літаками цілі партії. Загалом — 248 військових. Частину вже виписали чи тим, хто мав поранення та мінно-вибухові травми, надали відпустку, щоб продовжити лікування. Ще частину поранених, на прохання їхніх рідних, відправили доліковуватися додому в інші області. Так само як рівненських поранених ми забираємо до себе з інших областей. Бо дома, як то кажуть, і стіни допомагають. На сьогодні в госпіталі на лікуванні перебуває 127 бійців, 66 з Рівненщини, решта — з інших західних областей. Як рядові, так і офіцери, але всі чоловіки. У більшості з них вогнепальні поранення, проте з часом усі одужають, немає жодного, хто б залишився калікою. Оскільки "тяжкі" до нас і не поступають, їм допомогу надають на місці та відправляють у більш потужні військово-медичні клінічні центри. З лікуванням проблем немає, є всі необхідні медикаменти. Єдине, з часом ті чи інші медикаменти закінчуються. А якщо мати справу з мінно-вибуховою чи черепно-мозковою травмою, то потрібно дуже багато й дуже дорогих медикаментів на курс лікування. І хоч на сьогодні їх достатньо, мусимо дбати про те, щоб і на завтра необхідний запас мати. Адже ні я, ні ви не знаємо про те, скільки ще АТО продовжуватиметься, скількох ще поранених потрібно буде лікувати. Окрім лікування, й психологічна допомога пораненим надається — працюють на добровільних засадах волонтери. Хоча й нелегко це. Бо ніколи такої ситуації в країні не було, ті ж психологи не мають відповідного досвіду та й не думали, що доведеться працювати з людьми, які були на війні. І наостанок — щодо документів. Якщо хтось десь каже, що якогось документа не дають чи неправильно щось записують — це дурниці. Якщо є довідка про травму чи отримане поранення, то ми одразу долучаємо її до історії. Але якщо навіть цього немає, то буде така довідка завтра і все, що потрібно, буде дооформлено. Нема тут про що переживати ні хворим, ні їхнім рідним. Ось, для прикладу, Андрій Бортнік з медицини катастроф області їздив волонтером на схід, завозив допомогу бійцям "Горині", то привіз довідку від командира одному пораненому гранатометнику, який поступив до нас взагалі без жодних документів.