Відомий літературний герой заявляв, що знає щонайменше чотириста способів більш-менш чесно відібрати у людини гроші. Я ж у дитинстві знав якщо не чотириста, то дуже багато способів не платити грошей за те чи інше.
А що було робити — на десять копійок, що давала мені мама, хотілося і морозива купити, і квасу випити, і в кіно сходити, і на футбол… Зупинимось на футболі, куди я спочатку потрапляв за спинами дорослих дядь, потім, перелізаючи через паркан старого дерев’яного стадіону, потім — через табло або службовий вхід, потім разом із друзями, що грали за команду і проводили мене задурно… Все було ніби добре — на те, що мене могли упіймати на трибуні без квитка чи зігнати з місця, я не зважав — не гордий, перетопчуся якось. Минали роки. Дорослому дядьку вже не випадало пролазити на стадіон чи в кінотеатр без квитка, хоча я і тепер це зможу без проблем. Але не захочу. Тому що в один момент зрозумів, що заплатити за квиток набагато простіше, аніж псувати собі нерви, пробираючись надурняк. І не лише простіше — купивши квиток, я з безправного безбілетника, якого може образити кожна прибиральниця, стаю поважним клієнтом, якого ця сама прибиральниця разом з іншим персоналом аж до директора має обслуговувати. Обслуговувати добре, щоб я прийшов ще! Збагнув я, що це добре! На те і заробляються гроші, аби тебе потім за них обслуговували! З того моменту спливло чимало часу. Дитячий досвід безбілетника не минув дарма — він допомагає мені зрозуміти поведінку наших теперішніх керівників. Вони ж насправді — ті самі безбілетники, бо намагаються ні за що не платити. Задурно отримувати землю під забудову, наприклад. Або допомагати ухилятися від податків та розкрадати бюджет своїм родичам чи друзям. Скажете, що вони щасливі? Що мають гроші, маєтки, автомобілі й всякого іншого багато? Це справді так. Але в той же час наші зверхники мають це все приховувати, прикидатися дурниками, як я колись на трибуні стадіону без квитка. Мусять вислуховувати про себе всяке, аж до прямих образ честі й гідності! Читати, які вони насправді злодії. Виправдовуватися перед народом, брехати людям, як я малий брехав контролеру, що загубив щойно куплений квиток. Невже це їм подобається? Невже вони для того живуть, щоб ховатися від людей за парканами? Невже їм не хочеться гордитися заробленим, віддавши належну частку на добрі справи? Сплативши податки, підтримавши хворих те немічних, допомігши талановитим? Так як це роблять багаті люди у цивілізованих країнах? Думаю, що вони це добре розуміють. Але спокуса не заплатити, що збереглася у них із дитинства, поки що переважає. А дарма — простіше заплатити! І чим раніше вони це збагнуть, тим буде краще. Не для нас — ми собі якось раду дамо. А для них — щоб не ховали на ніч під подушку Кримінальний кодекс…
Микола НЕСЕНЮК.
