Річниці відзначають тоді, коли довкола нічого помітного не відбувається. Можна і без річниць спокійно жити, але не дадуть. Ще з давніх-давен, років вже із п’ятдесят, біля річниць у нас годується чи не найкраще влаштована частина суспільства. Самі подумайте — де ще таку роботу знайдеш! Організовуй собі, відзначай і святкуй від дати до дати, від річниці до ювілею. Продукуй те, чого нема. Це ж не справжню продукцію виготовляти, яку потім хтось має їсти, носити на собі чи на цій продукції їздити. Це не дітей вчити чи книжки або статті писати.
Річниці відзначають тоді, коли довкола нічого помітного не відбувається. Можна і без річниць спокійно жити, але не дадуть. Ще з давніх-давен, років вже із п’ятдесят, біля річниць у нас годується чи не найкраще влаштована частина суспільства. Самі подумайте — де ще таку роботу знайдеш! Організовуй собі, відзначай і святкуй від дати до дати, від річниці до ювілею. Продукуй те, чого нема. Це ж не справжню продукцію виготовляти, яку потім хтось має їсти, носити на собі чи на цій продукції їздити. Це не дітей вчити чи книжки або статті писати. Бо за дитячі знання запитають батьки, а поганих книжок і газет ніхто не читатиме. Річниці ж поганими не бувають. Як і хорошими. Як можна оцінити, добре відзначили чи ні? Я не про те, про що ви подумали. А про організацію святкувань чи урочистостей. З приводом і взагалі проблем ніколи не буває. Вчора говорили про річницю «помаранчевої революції». От би здивувались люди років з двадцять тому, коли революції, гідні відзначення, були реальними боями, дуже часто із значними жертвами. Ну як можна поставити поруч будь-яку із світових революцій і наш «майдан»? У світі як досі було і є? Якщо революція, то народ піднімається і йде на протест. Внаслідок чого або протест завершується перемогою, або протестуючих розганяють у той чи інший спосіб. Ми ж пішли іншим шляхом. Революція сама по собі, життя само по собі. Всі вже практично забули перше «голодування» протестуючих студентів у Києві, яке було шістнадцять років тому. Кількасот молодих людей демонстративно сиділи тоді цілими днями на майдані й стверджували, що голодують. А довкіл ще колишня наша країна спокійно ходила на роботу, торгувала на базарах, несла службу, не здогадуючись про якусь революцію. Але тоді хоч про голодування йшлося. Дехто із протестуючих студентів справді був схожий на голодного. Що викликало певну симпатію. Остання наша «революція» на такі «жертви» не йшла. Два роки тому на майдані не голодували. А навпаки — їли, причому досить регулярно. Навіть випивали під це діло — мороз був! Кілька тисяч людей жили у наметах або приходили туди щодня, щоб зустрітися один з одним, випити-закусити, концерт зі сцени поруч послухати. Ну який ще у світі народ міг додуматися до такої комфортної боротьби? Деяким так сподобалося пікнікувати на майдані, що їх звідти кілька місяців не могли виштовхати. Хоча приводу «боротися» вже ніякого не було. Уявляю собі, як за кілька тисяч років у підручниках історії буде зазначено, що люди, які населяли столицю України на початку двадцять першого століття, боролися за зміну влади шляхом життя у наметах у центрі міста. Уявляєте, скільки народу захистить тоді по світу дисертації про загадковий народ, який бореться сам із собою випиваючи та закушуючи. Бо що було наспрааді у Києві в листопаді-грудні 2004-го? Ворогуючі сторони їли і пили в наметах на сусідніх вулицях, уособлюючи таким чином свою політичну позицію. Чим не предмет для досліджень? Причому фундаментальних. Я не проти, нехай досліджують «пікнікову революцію» через тисячу років, нехай відзначають тепер. Аби тільки залишили нам можливість поїсти просто так. Ні проти чого не протестуючи і нічого не відзначаючи.
