Упевнений, що понад половина жителів Рівного, навіть ті декілька тисяч, що мешкають на цій вулиці, не знають, на честь чого вона названа «Відінською».
Більше того — вже другий десяток років народ називає цю вулицю «ВідЕнською», як таку, що названа іменем столиці Австрії за аналогією з «віденською кавою» та «віденськими булочками». Про те, що у далекій Болгарії існує місто Відін, з яким наше місто «дружило» у 60-80-ті роки минулого століття, нинішні молоді люди навряд чи здогадуються. Загалом місто Відін нічого поганого нам не зробило, тож вулицю поки не перейменовують (хоча з них станеться). Інша річ, що жодної «дружби» між нашими містами вже чверть століття як немає. А чи була вона взагалі? Дивлячись що саме вважати «дружбою». Якщо «дружба» — це взаємні поїздки з міста до міста усілякого начальства та «активістів» із веселими гулянками за казенний кошт, то, звісно, нічого подібного у нас із Відіном вже давно немає. Нинішнє начальство вже й не дивиться в бік бідолашної Болгарії, хоча та вже вступила до Євросоюзу. Ну чим може привернути наших керівників та їхніх друзів скромне болгарське місто на березі Дунаю? Краще до Німеччини поїхати «подружити» чи хоча б до Грузії… Загалом я за цими начальницькими «дружбами» не дуже слідкую, хіба що там у них щось трапиться — вип'ють зайвого чи не того візьмуть у делегацію. А так, усе нині так само, як було за комуністів. Лише вулиці іменами міст-побратимів тепер не називають. Чому, наприклад, не назвати одну з вуличок, де міське начальство на бюджетні зарплати «хатинок» собі набудувало, «Пьотрковотрибунальською» за назвою польського міста, куди це начальство регулярно їздить невідомо за чим. Важко вимовляти буде? А як їхати туди, то вимовляють? Хай би вправлялися. Але не тому я згадав про вулицю Відінську, що ця назва незрозуміла молодим рівнянам. І не тому, що тепер таких вулиць у нас не будують. А тому, що знайшов вдома у старих паперах листа від Сашки Іванової, болгарської піонерки з міста Відін, яке отримав, здається, у третьому класі. Так, «дитяче листування» теж входило у програму «дружби» — начальство їздило, а діти листувалися. Хто знає, якби життя склалося по-іншому, ми б могли зустрітися з цією Сашкою вже дорослими у складі делегацій із начальства. Тепер вже точно не зустрінемось. І начальника з мене не вийшло, і з болгарським Відіном наше місто вже не «дружить». Лише вулиця від цього усього і залишилася.
