Ви будете сміятись, але я досі не взяв участі в інтернетівських «однокласниках». І не збираюсь цього робити. І не тому, що не люблю свій шкільний клас чи свою школу. Їх ми, як відомо, не обираємо, так само як не обираємо батьківщину. Випало нам вчитися і рости у такій-то місцевості — так тому й бути. Я вже давно не ходжу на зустрічі випускників моєї школи і навіть не знаю, чи такі проводяться. Але коли трапляється, що десь далеко зустрічаєш когось, хто вчився у цій самій школі, на душі стає тепліше і хочеться цій людині чимось допомогти. Чи хоча б слово тепле сказати. Особливо це стосується дітей із міста, які до саме цієї школи потрапляли часом за чудернацьких обставин. Це вам не село, де всі — однокласники. Рідною школою хочеться пишатися. І ми пишалися нашою школою, коли дізналися, що у ній вчився космонавт. Не Гагарін, не Титов, не Терешкова, а все одно справжній космонавт, якого у скафандрі по телевізору показували і якому Брежнєв орден та зірку Героя на кітель чіпляв.
Ви будете сміятись, але я досі не взяв участі в інтернетівських «однокласниках». І не збираюсь цього робити. І не тому, що не люблю свій шкільний клас чи свою школу. Їх ми, як відомо, не обираємо, так само як не обираємо батьківщину. Випало нам вчитися і рости у такій-то місцевості — так тому й бути. Я вже давно не ходжу на зустрічі випускників моєї школи і навіть не знаю, чи такі проводяться. Але коли трапляється, що десь далеко зустрічаєш когось, хто вчився у цій самій школі, на душі стає тепліше і хочеться цій людині чимось допомогти. Чи хоча б слово тепле сказати. Особливо це стосується дітей із міста, які до саме цієї школи потрапляли часом за чудернацьких обставин. Це вам не село, де всі — однокласники. Рідною школою хочеться пишатися. І ми пишалися нашою школою, коли дізналися, що у ній вчився космонавт. Не Гагарін, не Титов, не Терешкова, а все одно справжній космонавт, якого у скафандрі по телевізору показували і якому Брежнєв орден та зірку Героя на кітель чіпляв. Пізніше я дізнався, що космонавт, окрім цього, був ще й однокласником мого двоюрідного брата, світла пам’ять їм обом. Що вчився цей космонавт у нашій школі недовго — лише поки його батько-офіцер не отримав нового призначення. Яка різниця — все одно наш. І ні в одній школі міста космонавтів не було і вже, думаю, не буде! Ми завжди трохи зсередини смішні. Віримо у все добре і світле. Особливо коли згадуємо дитинство. Погане забувається, і це правильно. Та що робити з тою поганню, яка забуватися не хоче? Це я про ще одного учня моєї рідної школи. Того, що колись прославився тим, що пролізши у нардепи за списком донецьких, побив камеру журналісту, за що з нардепів був вигнаний. Тепер він волає на Хрещатику дурним голосом проти Юлії Тимошенко. І нехай би волав — не він, так хтось інший. І за Юлію Тимошенко такі самі волають. Але вони, на відміну від того, не вчилися у моїй школі! Я дитиною його не пам’ятаю. Плуталось щось під ногами мале. Сестру його старшу згадав. Вона була зразковою піонеркою і комсомолкою, ходила завжди рівно і говорила правильні слова. А меншого… Якби ж ми тоді знали, що воно таке виросте! Гадаю, що від звички підгавкувати всякій сволоті, принаймні у нашій присутності, ми з пацанами його б відучили швидко. Та дитинства не повернеш. Уявіть собі, що понад місяць я майже щодня чув на Хрещатику його дурні вигуки! Ну мусив я там ходити… Ходив і думав — добре, що порядні люди довкіл не знають, що оце одоробало вчилося у моїй рідній на усе життя єдиній школі. Хоча й сам я теж той ще бовдур. Коли святкували шкільний ювілей, цього крикуна запросили до залу як «гордість школи». Це я вже потім про це дізнався. На місці події. Треба було тоді, просто зі сцени, сказати сотням присутніх, що то за «гордість» така. Не сказав. Бо хіба винні старенькі мої вчителі, що таке колись у школі завелося? Не став я їм тоді псувати свято. І тепер, на жаль, вже не зіпсую. Бо вчителів старих стає все менше, а до наступного ювілею школи і я, напевно, не доживу. А воно? Те, що волає на Хрещатику, трясучи пузом до підборіддя? У будь-якому разі на одному гектарі з ним я ніколи не сяду. Хай простить мене рідна школа. Та школа, яка була колись знаменита космонавтом, а тепер оцим… самі розумієте ким. А може, про те, що він із моєї школи, ніхто не знає? Чи майже ніхто. Хотілося б, щоб так було. І саме тому я не називаю ні прізвищ, ні номера школи, ні років випуску. Тому і в «однокласники» не ходжу. І ви не ходіть.
