Одна з найстаріших мешканок Рівного Софія Рєзчикова, переживши голод 1933-го, партизанщину та повоєнну розбудову, зустріла минулого тижня свій столітній ювілей. Пригадуючи пережите, пані Софія нерідко зронить сльозу. Однак незважаючи на те, що живе тепер самотньо у двокімнатній квартирі у центрі Рівного, залишається оптимісткою.
Софію Рєзчикову місцева влада з ювілеєм не вітала. Адже під час війни у жінки загубилися документи, в яких було вказано, що вона народилася у 1906 році. А у відновленому паспорті чомусь п. Софію зробили на шість років молодшою. Втім, найближчі знайомі жінки, знаючи про таку поважну дату, прийшли її привітати. Серед них були сусіди, подруги з часів партизанства. Вони несли ювілярці у подарунок квіти та цукерки. Свято для п.Софії організувала її доглядальниця п. Тамара, яку найняла на роботу опікун жінки. Пані Тамара ось уже два роки, відтоді як її підопічна перестала ходити, щоденно її доглядає. А до цього, тобто до 98-річного віку, розповідає вона, жінка сама все по господарству робила, навіть мила підлогу. І зараз, незважаючи на поважний вік, п. Софія хоч і недочуває, але при здоровому глузді, має чудову пам’ять. Декламує напам’ять цілі поеми. Зберігає жінка і почуття гумору. — Ну що, моя дівчинко, уже ти велика — шість днів нового століття тобі виповнилося, — жартує з нею п.Тамара. На це її підопічна віджартовується: — О, я ще дівчина хоч куди! Тільки хлопців не вистачає. Правда, інколи, коли нахлинуть спогади, на очі п.Софії навертаються сльози. Адже прожила вона нелегке життя. Столітня мешканка Рівного родом з Сумщини, з родини, в якій виховувалося восьмеро дітей. Саме на Сумщині, де вона після закінчення педінституту працювала вчителем початкових класів, її й застав голод 1933 року. На щастя, їй вдалося вижити тоді, бо вчителям видавали спеціальний продуктовий пайок. Про той період згадується епізод, який закарбувався у пам’яті на все життя. — Пам’ятаю, як на станції зупинився потяг, — розповідає ювілярка. — З нього почали виходити ті, хто залишився живим. А у коридорі потяга — цілий ярус мертвяків. Іх ще вивантажували на станції. Ще пригадую жахіття, коли людина ходить-ходить і, здається, все нормально з нею, а потім присяде десь, дивишся — а вона уже нежива. Коли почалася війна, п.Софія пішла добровольцем воювати. Потрапила у партизанське з’єднання Олексія Федорова. Була санінструктором у загоні під командуванням Микола Рєзчикова. Тут же зустріла своє кохання — з командиром свого загону Миколою Рєзчиковим прожила усе життя і тільки 18 років тому її чоловік помер. Після війни Софія з Миколою жили у Рівному, місті, яке вони у війну захищали. Микола працював директором фабрики і дуже шкодував Софію. Після перенесеної хвороби працювати її більше не пустив. На жаль, доля не дала їм дітей, тож п.Софія дуже шкодує про це. Адже мусить тепер покладатися на чужих людей.
