Було це 24 серпня 1991 року у буфеті Верховної Ради. Щойно у сесійній залі комуністи, обійнявшись із "демократами", проголосили незалежність. Але група українських журналістів, що зібралася у буфеті, була ледь не у траурі. Саме ці журналісти і журналістки найбільше за всіх цю незалежність рішуче і сміливо обстоювали. А тут засумували, жуючи казенні бутерброди. Тому що всі вони намірилися довго і комфортно для себе за нашу незалежність боротися, довгі роки роз'їжджаючи по закордонах і розповідаючи про цю свою нелегку боротьбу.
Було це 24 серпня 1991 року у буфеті Верховної Ради. Щойно у сесійній залі комуністи, обійнявшись із "демократами", проголосили незалежність. Але група українських журналістів, що зібралася у буфеті, була ледь не у траурі. Саме ці журналісти і журналістки найбільше за всіх цю незалежність рішуче і сміливо обстоювали. А тут засумували, жуючи казенні бутерброди. Тому що всі вони намірилися довго і комфортно для себе за нашу незалежність боротися, довгі роки роз'їжджаючи по закордонах і розповідаючи про цю свою нелегку боротьбу. А тут раптом нікуди їхати не треба. Треба залишатися вдома і будувати "омріяну Україну". Що ми тоді усі разом набудували — тепер вже всім зрозуміло. Збудували ми бандитську державу з декоративною демократією і такою ж самою декоративною опозицією. Наша опозиція була готова роками "боротися із злочинним режимом" у досить комфортних для себе умовах. Скажете, що ні? Скажете, що страждали дуже всі ці опозиціонери? Звісно, не так жирували, як ті, що вскочили до табору Януковича, але теж не вельми поневірялися. І тут раптом народ повстав і насправді скинув злочинний режим. І опозиція розгубилась. Тому що одна справа — розповідати, а інша — робити. І тут парадокс виникає. З одного боку, в "опозиційних сил" просто фізично немає ким замінити представників злочинного режиму на всіх рівнях. З іншого — право замінювати злочинний режим на незлочинний наша опозиція нікому віддавати не збирається. Пригадуєте, як Янукович після свого обрання все начальство міняв на "донецьке", аж поки "донецьких" вистачило. Коли "донецькі" закінчилися, понабігали місцеві з портретами Януковича, обіцяючи вірно служити. А як народ повстав, то захворіли всі дружно. Причому заслабли вони досить оригінально. Щойно небезпека — у лікарню чи ще краще — на курорт десь подалі. Щойно можливість за щось іще зачепитися — бігом назад. І так по кілька разів туди-сюди бігали наші шановні керівники з минулого режиму. У новому режимі екземпляри ще ті. Ніби навмисно таких понабирали, аби ми за старими пошкодували. Нічого — старі трохи відсидяться і прибіжать назад з іншими портретами. Їм не вперше і не востаннє. І нема на це ради. Бо інших у нас немає. Бо ми самі такі — мріяли про свободу, нічого для цього не роблячи. А коли свобода прийшла — не знаємо, що з нею робити. Я про справжню свободу, а не про ту, що ВО "Свобода". Від них ще натерпимося. Буде ще нам від цієї радості чимало всього. Але ми таки навчимося. Для початку — відрізняти справжню свободу від "Свободи" з їхніми сумнівними пиками. А потім і всього іншого теж навчимося. Нікуди не подінемося.
