Депутатом Рівенської міської ради вчителька середньої школи Тетяна Редюк стала навесні 1990 року, після перших в сучасній історії демократичних виборів. За понад двадцять років, що минули з того часу, у Рівному змінився не один міський голова, встигли утворитися і зникнути десятки політичних партій та об'єднань. Не раз змінився і закон про вибори, але Тетяна Редюк незмінно опинялась серед обраних рівнянами депутатів. Депутатська діяльність цієї активної жінки припинилась (можливо, й тимчасово) лише після останніх виборів до місцевих органів влади. Тому що енергії та завзяття, яку випромінює Тетяна Редюк, вистачить ще не на один депутатський термін.
— Раніше думала, що коли не буду депутатом, то матиму більше вільного часу. Насправді ж у моєму житті мало що змінилося. Залишились Конгрес української інтелігенції міста, обласне правління "Просвіти", Союз українок, інші організації, які я або створювала колись, або допомагала створювати. Там завжди розраховують на мою підтримку та допомогу. Я не відмовляюся. Ми реагуємо на усі суспільно важливі події — пишемо звернення, рекомендації, прохання. Опустити руки не можу. Окрім того, багато людей звикли, що Тетяна Іванівна як депутат з 21-річним стажем може вирішити усі проблеми. Тож із питаннями, які не вирішуються, і далі звертаються до мене. Зустрічаюся з чиновниками, прошу то за студентів, то за хворих, котрим потрібна фінансова допомога. У підсумку вільного часу стало ще менше. — Втрата депутатського посвідчення вплинула на ставлення до Тетяни Редюк? — Міський голова Володимир Хомко сказав мені якось: "Ви понад двадцять років були депутатом, тож у наступні двадцять двері всіх чиновників будуть перед вами відчинятися. Я не уявляю, хто вас може не вислухати або перед вами двері зачинити". Так і вирішую багато чужих проблем. — На дітей часу не вистачає? — У мене є дві дочки і четверо онуків. Зараз вже можу приділити їм більше уваги. Хоча і раніше їх турботою не оминала, проте завжди вважала, що створити добру сім'ю — це ще не все. Не можна забувати про суспільне життя. Дочка мені не раз казала: ти вся належиш людям. Я тоді відповідала, що, може, тому у моїх дітей все добре, бо Бог хоче, аби я допомагала іншим. Нині хоч і живу сама, самотньою не почуваюся. Дітей особливо люблю дивувати смачними стравами — наготую і передаю маршруткою. — Кажуть, що ви у чудовій спортивній формі? — Зараз покажу (пані Тетяна сідає на шпагат). Бог мені дав добре здоров'я. Ось і волосся в мене не сиве, я не фарбуюся. Раніше спала по п'ять годин на добу. Дочка не раз дивувалася: таке враження, казала, що я виспалася — такі очі світлі, а я ж усе читала й читала... Зараз сплю по шість годин, інколи можу собі дозволити сім. Але завше допізна читаю. Вдома книг стільки назбиралося. — Коли ми домовлялися про інтерв'ю, ви казали, що сьогодні у вас уроки. Ви досі працюєте у школі? — Так, маю кілька годин української мови. Школа — це той чарівний струмок, який живить. Вона мене анітрохи не обтяжує. Якби було важко чи нелюбо, й дня б не працювала. — Поясніть феномен свого депутатства. Як вам п'ять разів поспіль вдавалося вигравати місцеві вибори? — Мама завше казала, що я у прабабусю вдалася — така щира, аж дурна. Можливо, через цю щирість люди й горнуться до мене, знають, що завжди допоможу. Громадська справа у мене немов сама робиться. Я б ще могла з легкістю одне скликання пропрацювати депутатом міськради. Гарна б вийшла робота. Мене називали депутатом не одного округу, а цілого міста. Йшли звідусіль за поміччю — навіть з районів. Із Забороля, наприклад, просили допомогти з освітленням вулиць. Як відмовити? Пішла із заявою в обласну адміністрацію. Пам'ятаю, вулиці для показовості тоді деякий час навіть вдень освітлювали. Я небайдужа до життя, до всього, що відбувається навколо. Не можна жити, щоб сліду не лишилося на землі. Люди, як на мене, це відчували, знали, що я не підведу. Мене ж багато хто побоювався і серед депутатів, і серед чиновників. Покійний Віктор Чайка через мене усіх жінок називав "Тетяною Іванівною". Я була впевнена, що мене оберуть і на останніх виборах, у 2010-му. Мені тоді додали ще один округ. Через нестачу часу не встигла його охопити повністю. Думаю, тому й не набрала необхідної кількості голосів. — Ви родом не з Рівного. Як потрапили сюди? — Виросла в Центральній Україні. Мала гарне сопрано і тому вирішила навчатися на музично-педагогічному факультеті місцевого педінституту. З того часу Рівне стало рідним. Це місто, в якому приємно жити, воно створює відчуття домашності. При тому, що нині люди почали більше засмічувати його, що мене дуже засмучує, Рівне не втратило своєї унікальної теплої атмосфери. Доповнює домашність, таку собі камерність міста, українська мова, яка звучить повсюди. Відчувається одразу, що це твоє місто, у ньому дуже приємно жити. — Рівне постійно змінюється. Ви задоволені його розвитком? — Нові вулиці, нові архітектурні споруди — це хороші зміни. Але засмучує підземна забудова центральної площі, там багато непокоїть: саме місце, обране для торгового центру, турбує. Земля і вода з часом зроблять свою роботу. Неприємно вражає дискомфортна забудова на тлі пам'ятника Уласу Самчуку. Колись між будинками були проміжки, ось, приміром, площа біля 12-ї школи залишилася ще як згадка про це. Тепер же кожну діляночку намагаються забудувати, а це шкідливо для довкілля і псує вигляд міста. Дуже добре, що побудована автостанція "Чайка", вона місто розвантажила. Але непокоїть ущільнення біля автовокзалу на Київській. За таке розширення Андріївського ринку ми, депутати, не голосували. Цей район мене турбує: людина там затиснута, з нею не рахуються, вона маленька. Не подобається, що у нас не доглядають за деревами. Майже всі вони уражені омелою. Нехай би хоч рік ті кошти, що виділяють на обрізування дерев, спрямували на боротьбу з омелою. Коли дивишся на дерева, одразу відчувається, що місту бракує хорошого господаря. — Які з багатьох років вашої депутатської діяльності вважаєте найбільш плідними і як оціните роботу нинішньої міської ради? — Мені було особливо цікаво і приємно працювати у міській раді наприкінці 90-х — на початку нового тисячоліття. Депутатами тоді було багато вчителів, лікарів. Вони могли входити у різні фракції, але вміли один одного слухати, домовлятися і робити справу, потрібну для міста. Уже в п'ятому скликанні були інші стосунки, зникло тепло спілкування. Зараз же, побувавши на кількох сесіях, помітила конфронтацію між депутатами. Інколи конфлікти створюють на рівному місці, там, де їх може й не бути. Я теж інколи створювала певний дискомфорт у роботі ради, але це все було задля відстоювання принципових питань. Могла завжди вставити якусь влучну фразу, аби розрядити ситуацію у залі. Ну, ось, наприклад, згадала: нам надійшло прохання від якогось району про допомогу у проведенні свята, міський голова Володимир Хомко хотів його відкласти, мовляв, не наше. Я ж наполягла: не наших питань у нашій країні для нас бути не може. Слово взяв депутат-"регіонал" Олексій Губанов і почав говорити, що це все не має сенсу і що воно нам не потрібне. Я раптом встаю і кажу: "Знов бунтує вража сила!". Губанов замовк, а весь зал покотився від сміху. Загалом же моє покоління принципові питання відстоювало до кінця. Нині ж я бачу, що депутати цієї міської ради часто борються ні за що. Відношу все до молодого максималізму: їм хочеться показати себе, заявити про себе. Висувають штучні, надумані питання, наприклад, про відставку міського голови. — Після виборів до Верховної Ради очікуєте позитивних змін? — Розчарували мене нинішні вибори. Люди обирали не тих, хто щось знає, вміє, а тих, хто за собою мав бренд партії. Тож тими, кого обрали на мажоритарних округах, не задоволена. Серед партій довіряю лише "Свободі", вони не схиблять у відстоюванні національних питань, хоча у багатьох питаннях я не погоджуюся з ними. "Батьківщина" і "Фронт змін" — сили, чиї обласні організації дуже різняться, у представників цих партій неоднозначне ставлення до корінних українських питань. У цих партіях немає централізації. "Свободівці" ж принаймні слухатимуть лідерів, хоча галицька гординя Тягнибока таки йому шкодить. Гординя має бути інтелігентною, а не зухвалою і такою, що аж випирає. — На початку 90-х ми були майже у рівних умовах із Польщею, проте нині наші сусіди в Європейському Союзі мають вищий рівень життя, а Україна і досі не визначилася з пріоритетами. Де українці втратили шанс остаточно розірвати відносини із радянським минулим? — Україна спотикнулася на початку 90-х. Багато обраних тоді депутатів були ідеалістами. Вони сприймали нові закони дещо романтично, не розуміючи можливих наслідків. Візьмемо закон про приватизацію. Мільйонерами у нормальних країнах ставали за століття, цілі роди накопичували багатство. У нас багатіями поставали за кілька років ті, хто був наближений до влади. Нам у спадок від СРСР залишилася велика непорядність, зіпсована людська психологія. Бажання вижити викинуло наверх багато негативних рис. Нині люди хочуть багатства, я ж упевнена, щ людині потрібно не так багато матеріальних благ, головне — удосконалюватися духовно. Як на мене, держава повинна була б опікуватися тими, хто не може дати собі ради. Йдеться не про інвалідів, а про тих людей, які духовно безтолкові. — Коли ж Україна стане такою, якою ви її собі уявляєте? — Тоді, коли українці почнуть усвідомлювати, що кожен у своєму житті повинен віддати частинку себе задля рідної держави. Зрештою, думаю, з часом наш менталітет зміниться. Можливо, не настільки, як ми хочемо, проте деякі найкращі традиції українського народу вдасться зберегти. Тоді Україна обов'язково стане такою, про яку мріяли. Проте це буде пізніше, не зараз. Я, можливо, цього вже не застану. Але робитиму для України усе, що в моїх силах.
