Миколу Поровського рівняни тричі обирали до Верховної Ради. Балотувався він і цього року, проте програв. Рівняни віддали за нього лише трохи більше одного відсотка голосів. Від поразки Микола Поровський не засмутився і порівнює себе з Іваном Франком, якого галичани свого часу теж не обрали до сейму. А от 1991 року ця людина відіграла ключову роль у проголошенні Акта незалежності України — народний депутат Микола Поровський як секретар впливового на той час Народного руху домовився із так званою "групою 239".
— Порівняйте, будь ласка, пане Миколо, передвиборчу кампанію 2012 року та 1990-го, коли ви вперше були депутатом Верховної Ради. Що змінилося? — Настрої суспільства 1990-го року і нинішнього кардинально відмінні. 22 роки тому було надзвичайне моральне піднесення людей, які вимагали змін. Хоча це не всюди проявлялося. Взяти, наприклад, Рівненщину: половина депутатів від області була обрана від Руху, а половина — від Компартії. І навіть в такому національно свідомому районі, як Дубенщина, обрали депутатом секретаря райкому КПУ Василя Білого, зрештою, українця, свідомого чоловіка, який згодом за своєю національною позицією нічим не відрізнявся від мене чи Василя Червонія. Але початково люди ж голосували за нього як за комуніста. Нині 40% виборців не прийшли голосувати. Це свідчить про розчарування людей як у владі, так і опозиції. Соціологічні опитування у Рівному показали, що 10% людей дивляться у майбутнє з відчаєм та безнадією, ще 30% — нічого хорошого в майбутньому не сподіваються. — На якому етапі українське суспільство почало розчаровуватися? — Переломний момент настав тоді, коли не справдилися надії, покладені українським народом на Президента Віктора Ющенка. — Багато звинувачень було у бік Народного руху. Мовляв, вони вибороли незалежність і не знали, що з нею робити… — Це фальш, типові дурниці. Так, Народний рух очолював боротьбу українського народу за незалежність. Але не потрібно забувати, що український народ не обрав лідера Руху В'ячеслава Чорновола Президентом України. Він набрав 24%, а 62% проголосували за Леоніда Кравчука. Тому відповідь суспільства була однозначною — воно не хотіло радикальних змін. Воно хотіло пристосувати радянську систему, яку очолював Леонід Кравчук, до умов незалежності. А у Чехії, приміром, обрали Вацлава Гавела, і ця держава пішла іншим шляхом. — Як подолати песимістичні настрої українців? — Потрібно, аби український народ зродив нового лідера, прийнятного для усіх регіонів держави. Спроби пошуку такого лідера приносили поки що тільки розчарування. Величезні надії покладали на Сергія Тігіпка з його "Сильною Україною". Але і свою партію, і своїх прихильників він "злив" Партії регіонів. Цинічно сторгувався, так би мовити. Проте запит на лідера не пропав. Ті відсотки, які набрав УДАР на цих виборах, підтверджують, що українці досі шукають національного вождя, на якого можна буде покласти надії на зміни у суспільстві та соціальну справедливість. — Чому з 1991 року з кожним скликанням склад Верховної Ради погіршувався? — Тому що під кожні вибори пишеться новий закон. 1994 року ще зміни не вносили, але 1998 року вже була введена змішана система, тому що ні Олександр Мороз, ні В'ячеслав Чорновіл не хотіли ризикувати по мажоритарному округу. Інтереси збіглися, хоч і були це діаметрально протилежні політичні сили. Я тоді виступав категорично проти і до сьогодні вважаю, що мажоритарна система більш справедлива, ніж голосування за партійними списками. Закони про вибори пишуть наперсточники, політичні шулери, як правило. Як на мене, ідеальна система — мажоритарна із висуненням партією і обмеженням виборчого фонду. Наприклад, на виборах у Рівному одні кандидати витратили по два мільйони доларів, інші — 40-50 тисяч на всю виборчу кампанію. І що, вони в однакових умовах? Таке законодавство вигідне грошовим мішкам. У 1990 році я виграв вибори, маючи 200 рублів. На виборчу кампанію1994 року, пригадую, витратив дві чи три свої зарплати. — А цього року? — Приблизно 80 тисяч гривень. Витрати пішли в основному на радіорекламу і на спецвипуски газети "Волинь". — На цих виборах виграли у багатьох випадках навіть не ті, хто посіяв більше грошей, а бренди партій... — Без сумніву, на цих виборах виграли не люди, а бренди. Рівняни, до честі міста, проголосували за опозиційні партії і тим самим підтвердили, що вони — політично свідомі виборці, люди, які керуються ідеологічними принципами. Але справа не у партіях — вони повинні бути присутні у виборчому процесі. Просто самі мажоритарники мають відстоювати не політичні бренди, а інтереси громади. Я двічі обирався по мажоритарному округу — у 1990-му та 1994-му — і знаю, що мажоритарник відповідальний за конкретні справи і життя виборців в окрузі, а не має дбати за свою партію. Рівняни цього року обрали найменш кваліфікованого, найменш підготовленого до депутатської діяльності кандидата, людину без будь-якого юридичного чи управлінського досвіду. У своїй помилці рівняни переконаються. — Ви не вірите, що ті, кого обрали 28 жовтня, щось зроблять для Рівненщини? — За своїм кваліфікаційним рівнем ці люди не здатні бути ефективними депутатами. Скажіть, оці, кого обрали: футболісти, дрібного бізнесу бізнесмени та інші — вони що, знають конституційне право, сучасне законодавство, принципи формування державного бюджету? Що вони робити будуть у парламенті? Стануть затятими кнопкодавами. Ну, може, ще трибуну блокуватимуть. Але ж державне будівництво зараз потребує вже не цього. Воно потребує фахового підходу, людей із управлінським досвідом. Хочу сказати, що з усіх кандидатів Рівного Хомко, мабуть, був підготовлений найкраще. Він міг зробити свій внесок у реформування місцевого самоврядування. Я був підготовлений у сфері енергозбереження, енергетичної безпеки України, оскільки працював чотири роки при чотирьох урядах першим заступником голови Державного комітету України з енергозбереження. А ці обранці в чому можуть відзначитися? В проголошенні гасел, в красивих виступах? — Ви були депутатом трьох скликань. Яка Верховна Рада була найсильнішою, на вашу думку? — Найкомфортніше мені працювалося у другому скликанні. Як би там не було, склад першого скликання формувався під впливом адмінресурсу Комуністичної партії. І хоча у тій Раді було набагато більше постатей з величезним управлінським досвідом, але все-таки над нею висів дамоклів меч комуністичної заангажованості. Люди, які виросли у командно-адміністративній системі, були нездатні вивести суспільство на рейки демократичного розвитку, ринкової економіки. Могли прилаштувати лише радянську економіку під якісь нові завдання. Верховна Рада другого скликання за якісним складом була слабшою за першу, але вона не була настільки політично заангажованою. Це дозволяло боротьбу думок, ідей при прийнятті законів. Зрештою, вона й працювала найефективніше. Прийняття Конституції свідчить про це. Ну, а коли ввели партійні списки, до парламенту почали потрапляти партійні призначенці, як в історії Лебона і Тарда, лікарі без практики і юристи без клієнтури. Це другі-десяті помічники функціонерів, директорів, люди з великими амбіціями, але з дуже маленьким досвідом і ще меншими вміннями. Тоді розпочалися у Верховній Раді потрясіння: бійки, протистояння і намагання ввести суспільство у сферу "чорне-біле", "наші-не наші", "влада-опозиція". Це ж вигідно. Люди тоді не розбираються, наскільки кандидат у депутати підготовлений до депутатської діяльності. Ніхто ж не вивчає партійні списки після 50-го номера. Потім і чудеса з'явилися: двічі судимий змінив прізвище, купив місце у партійному списку і став депутатом. Хоча значення депутатів першого скликання відкидати не можна. Вони заклали нову законодавчу базу країни, прийняли основоположні закони, наприклад, про підприємництво, створили основи податкової системи, закон про Збройні сили України, про митницю і т.д. Перша Верховна Рада заклала фундамент держави. — Пригадайте найважливіший день у роботі першої Верховної Ради. — 24 серпня 1991 року. Пам'ятаю, як зараз, цей день. "Група 239" (комуністична більшість) пішла у підвал парламенту, аби порадитися. Довго їх не було. Врешті-решт я із головою фракції Народного руху Ігорем Юхновським пішли до них домовлятися. Сказали, що ми готові на будь-які компроміси задля того, щоб "група 239" підтримала Акт про незалежність України. Тоді встав Михайло Борейко і сказав: якщо ви з трибуни Верховної Ради проголосите, що не буде переслідувань комуністів і їхніх сімей, то ми підтримаємо незалежність. Я тоді записав на листку формулювання, як вони хотіли (і досі цей листок у мене є), вернувся до зали Верховної Ради, вийшов на трибуну як відповідальний секретар Народного руху і зачитав заяву, узгоджену із "групою 239". Так ми і проголосили незалежність. — На Вашу думку, пане Миколо, чи Україні потрібен був суд над комуністами, подібний до того, який свого часу зробили німці? — Це національна трагедія. Якщо зло не покаране і не засуджене, воно живе у суспільстві. — Українське суспільство здатне на такий суд? — Якщо йдеться про третину України, західні та центральні області, то так. А в цілому, думаю, ні. Результати голосування — цьому пряме підтвердження. Ті 14%, що проголосували за комуністів, — не всі ж прямі нащадки катів осатанілих. Частина людей просто забамбулені злочинною ідеєю. — Повернімося до 90-х. Як ви співпрацювали з іншими кандидатами від Рівненщини у Верховній Раді першого скликання? — З Рівненщини було п'ятеро рухівців: я, Василь Червоній, Володимир Пилипчук, Валерій Баталов і Олександр Костюк. Було четверо тих, хто з нами співпрацював: Василь Білий, Аркадій Єршов, Василь Руденко та Микола Шершун. Одноосібно був тільки Сергій Каменчук — він стояв на ортодоксальних комуністичних позиціях. — Ви оптимістично дивитеся в майбутнє нашої держави? — Двадцять років незалежності — це вже точка неповернення. Уже ніякої реставрації Радянського Союзу в будь-якому вигляді не буде. — Чим ви зараз займаєтеся? — Я голова Республіканської християнської партії, шеф-редактор газети "Волинь". Ставлю завдання перед собою об'єднати ту частину суспільства, яка традиційно підтримувала козацтво "Волинської Січі" і голосувала за Василя Червонія, і тих, хто гуртувався навколо ідеї національної демократії. На жаль, та незначна підтримка, яку мені виявили рівняни, свідчить про зашореність людей політичними брендами, про те, що вони не задумуються над результатами свого вибору. Хоча свого часу галичани до сейму не обрали Івана Франка, промінявши його на того, хто пообіцяв привезти дров.
