Колишній начальник міського управління освіти Віталій Новак — «чиновник-довгожитель». Міською освітою він керував вісім років і три місяці, вирішивши не писати заяву на продовження контракту, який спливав у листопаді. Каже, що вирішив піти на пенсію тому, що себе вже в освіті реалізував. Хоча водночас наголошує, що багато в чому не згодний з нинішніми керівниками українською освітою. І називає директорів шкіл «заручниками ситуації, яку створила держава».
— Де саме вам працювалося найкомфортніше? — До роботи в ЗОШ №12 та міському управлінні освіти я працював в обласному, а ще раніше — в Інституті підвищення кваліфікації вчителів. Тобто управлінську структуру я добре знаю. Думаю, в Інституті підвищення кваліфікації вчителів було найлегше. Це була фактично творча робота, яка залежить від тебе — ти маєш вузьку спеціалізацію, спілкуєшся з людьми з усього Союзу і т.д. А найважче, мабуть, було працювати начальником управління освіти. Ця робота пов’язана з багатьма зобов’язаннями, які не завжди підкріплюються ресурсами. Мова не лише про матеріальні речі, а й про законодавство. Крім того, велика відповідальність за людей, керівників, які по-різному ставляться до своїх обов’язків. До того ж, за тобою стоїть велика кількість дітей з батьками. Тобто тут відповідальність — і вдень і вночі. Разом з тим, на такій посаді відчувається й психологічне навантаження. — Чи багато в нас директорів, які здатні працювати у сучасних умовах, коли керівники змушені насамперед шукати гроші для школи? — Тут мова йде не лише про директорів, а й про всю управлінську вертикаль. Адже держава делегує повноваження, які не підкріплені нічим. Мені освіта нагадує ситуацію, коли у дитини є справжні хрещені батьки, а є такі, що «похрестив — і пустив». Ось так у нас і держава — віддає директору повноваження, і далі він іде на відкуп місцевої влади. Директору доводиться бути добрим господарником і менеджером. Чи в Рівному всі такі? Очевидно, що ні. Приблизно відсотків 25 директорів у цьому плані слабуваті. Вони здатні добросовісно виконувати свої функції, але підходів сучасних, менеджерських, у них немає. Вони добрі виконавці, вони здатні працювати «з тим, що є». А побачити якусь перспективу розвитку — декому важко. Якісь проблемні ситуації у таких людей закінчуються поданням на начальника управління освіти «Прошу сприяти…», «Прошу допомогти…», «Прошу виділити» і т.д. А є багато директорів, які приходять в управління освіти лише за порадою або за підтримкою — у них завжди визрівають свої плани, свої ідеї. Тому ми бачимо навчальні заклади, які прогресують, і заклади, які стоять на місці. — Наприклад… — Позитивні тенденції демонструють школи №№26, 1, 12, 2. Звісно, вони не можуть бути відокремленими від системи освіти, але співпраця керівництва закладу та управління приносила плоди. Зокрема, ЗОШ №26 була на межі закриття — туди просто не йшли діти. Їй змінили імідж, зробили спортивний ухил. І діти пішли! Навіть не хочу говорити про ті заклади, які не розвиваються. — Серед скарг на школу найбільше — щодо батьківських внесків. Чи існує їм альтернатива? — Альтернативи батьківським внескам не існує. Тому що, ще раз повторю, держава не виконує ті функції в освіті, які могла б. Наприклад, питання забезпечення кабінетів. Влада цілком могла б централізовано акумулювати гроші та спрямувати на ці потреби. Але цим ніхто не займався. Та про що говорити, якщо українська школа двадцять років не має затверджених штатних розписів — ми працюємо за тимчасовими, ще з радянських часів розписами, котрі зовсім не відповідають сучасному стану освіти. Нині й комп’ютерів у школі більше, і психологічній службі варто більше уваги приділяти. Але брати на роботу на такі посади директори не завжди можуть. Сьогодні держава дає гроші на зарплатню, комунальні послуги та на харчування. Але на дві гривні на день сьогодні можна забезпечити харчуванням? Норма — як мінімум шість гривень. Інша проблема — державні стандарти стосовно експлуатації приміщень. Поточні ремонти держава не фінансує зовсім, а про капітальні ремонти ми знаємо лише на прикладі десятої школи, коли там фактично впала стеля, а ще по сторічній третій школі, яку ми змушені були ремонтувати на її ювілей. У сорока відсотків наших шкіл повністю або частково закінчився термін експлуатації, зокрема комунікацій. З міського бюджету ми можемо давати гроші на аварійні ремонти. Усе інше лягає на плечі батьків. Без цього сьогоднішня освіта існувати не може. Інше питання — контроль за використанням грошей. Там, де є сильні батьківські комітети, кожна копійка витрачається раціонально. Наприклад, у ЗОШ №22 голова піклувальної ради — на рівні директора. — Проте від батьків часто чути звинувачення у нечесному розподілі цих внесків… — Я завжди казав: рука педагога цих грошей не повинна торкатися. Це не означає, що директор повинен «умити руки». Робота повинна бути спільною — педагогічний колектив має вміти переконувати батьків, що гроші потрібні саме на ці потреби, а не на якісь інші. Головне, щоб не було хаосу. У тих школах, які змінюються на очах, немає жодних претензій щодо грошей, оскільки все робиться прозоро. — Якщо батьки скаржаться на внески, то вчителі, особливо молоді — на відсутність робочих місць у школах. Особливо часто наголошують, що за влаштування на роботу від молодого педагога вимагають гроші… — У мене особисто за час перебування на посаді такої інформації не було. Я не думаю, що це справді має місце. А проблема щодо того, що у школах багато вчителів пенсійного віку, справді актуальна. Справа в тому, що пенсіонери, з одного боку, незахищені, з іншого — навпаки. Тобто вони не хочуть відмовлятися від роботи, адже максимальна для них пенсія — 1100 гривень. І тримаються як можуть. З іншого боку, навіть якщо вчитель не виконує сповна своїх обов’язків, немає документа, який би дозволив його звільнити. Шлях єдиний — вважати такого працівника неатестованим. Але уявіть ситуацію — людина все життя пропрацювала у школі, має вищу категорію — мабуть, рука ні у кого не підніметься не атестувати такого вчителя. Питання лише у моральності цього пенсіонера. Я вважаю, треба відчувати, коли ти можеш «викладатися» із користю для учнів, а коли працюєш лише для того, щоб себе прогодувати. Моя позиція — вчитель як високоморальна людина повинен бачити різницю. У багатьох школах існують ситуації, коли вчителі не можуть дочекатися, коли ж пенсіонери підуть на відпочинок, іноді кажуть їм про це. Навіть не тому, що треба звільнити місце молодим — такі люди вже просто не можуть нікого вчити, після 70 років навіть фізично важко. Тим більше, що освіта не стоїть на місці, змінюються освітні підходи, термінологія, навіть діти вже не такі, як двадцять років тому. Наприклад, сьогодні питання крейди та дошки — вже не актуальне, потрібно долучатися до мультимедійної, інтерактивної форми роботи, уміти шукати інформацію в Інтернеті тощо. Зрозуміло, що працювати саме так багато хто просто не в змозі. — Вам особисто доводилось переконувати у цьому вчителів-пенсіонерів? — Безумовно. Багато людей до цього ставились з розумінням, відповідно, керівництво шкіл також йшло назустріч — давали факультативи, гурткову роботу, призначали індивідуальні заняття. Траплялося й так, що люди виходили з кабінету ображеними. Я таких людей не розумію. — Складні умови, в яких живуть і працюють вчителі, можуть «вбити» у них поняття моральності? — Мені здається, у нас все відбувається навпаки. Педагоги намагаються допомагати один одному. Якщо взяти до уваги сьогоднішнє зменшення кількості дітей у школах, ми повинні були б скоротити близько тридцяти людей у місті, хоча до цього максимально скорочували п’ять осіб. Щоб «врятувати» своїх колег, деякі вчителі ділилися з ними своїми годинами. Тобто свідомо йшли на втрату як власних грошей, так і професійного досвіду. Але, на жаль, часто буває так — педагоги молодшого та середнього віку діляться між собою, а ось старші вчителі на це йдуть неохоче. Це знову питання моральності, на яке ми вплинути формально не можемо. Лише поговорити. — Ви пішли на пенсію на початку цього навчального року. Задоволені тим, що залишили посаду в період чергових змін у освіті? — Власне, головною причиною мого рішення піти на пенсію стало не це. Я ще у травні повідомив міського голову про бажання піти з роботи. Кожна людина повинна відчути, коли їй потрібно піти. І, мабуть, краще це зробити тоді, коли тебе ще просять залишитись. Я в освітній галузі з 1966 року, а це багато часу. Думаю, я себе реалізував. Хоча питання реформ в освіті також залишається. Вважаю, що певний розквіт у галузі нині призупиниться. Я не підтримую наше міністерство, не розумію міністра. Вважаю, що він не є освітянським міністром, а виконує волю політичної сили, що не йде на користь освіті. Хоча те, що скасували 12-річну систему, вважаю кроком правильним. 12-річна освіта, як і профільне навчання — це профанація. Надумані науковцями програми, концепції, підручники… Таке враження, що це суто теоретична робота, при якій ніхто не думав, чи готові ми до змін практично. Стосовно профільного навчання — що змінилося у матеріально-технічному забезпеченні шкіл? Нічого. Щоб було профільне навчання, потрібна база. У нас зношене обладнання фізичних та хімічних кабінетів, у майстернях — застарілі верстати. Свого часу ми зробили «ривок» — забезпечили школи новими, але не зовсім якісними комп’ютерами, котрі на сьогодні вже також застаріли. — Коли чиновник йде на пенсію, починають говорити про його нові автомобілі, будинки. Ви можете сказати, що за період керування галуззю багатшим не стали? — Цілком впевнено! Я живу в Білій Криниці, у будинку, який придбав ще на початку 80-х років. А купити щось суттєве за заробітну платню начальника управління освіти неможливо.
