Надія Сівак: «Тренер нам каже: «Я хочу бачити танець кохання, а не ваші каструлі»

3171 0

Ми у соцмережах:

Надія Сівак: «Тренер нам каже: «Я хочу бачити танець кохання, а не ваші каструлі»

Подружжя Сіваків викликає захоплення не лише в таких же, як вони, інвалідів, які пересуваються на візках, а й у здорових людей. Те, що вони виграли Кубок світу та двічі стали чемпіонами світу з бальних танців на візках, отримали звання «Гордість України» — лише вершина айсберга. Щоб досягнути таких результатів, їм довелося пройти чимало труднощів, багато тренуватися, часто терплячи біль без можливості випити знеболювальне. Проте самі Сіваки вважають своєю найбільшою перемогою і подарунком долі народження доньки Даринки, якій вже півтора року. Кореспондент «РВ» дізнавалася, як їм вдається бути успішними на танцювальному паркеті і щасливими в особистому житті.

Близько десяти років тому Іван та Надія Сіваки пережили події, через які опинилися в інвалідних візках. — Я випав з вікна шостого поверху гуртожитку і розтрощив собі стопи, — розповідає Іван. — Я був на той час молодим і нерозумним, був у депресії — зараз тільки так можу пояснити той прикрий випадок. Спершу ми з батьками вірили, що є можливість знову стати на ноги, та потім зрозуміли, що треба миритися з тим, що є, й сісти на візок. Затяжної депресії після цього в мене не було, просто я нічим не займався, розважався, як часто роблять це інваліди: коли з’являлася можливість, збиралися з друзями на пиво, іноді вдавалося пограти в настільний теніс або в шашки. Щоб не було депресії, дуже важливо знайти себе або щоб тебе знайшли потрібні люди, які розповіли б, що ти далі можеш жити повноцінним життям. Такими людьми для мене стали члени організації «Група активної реабілітації». Їдучи туди, я гадав, що все буде, як завжди, — дадуть відпочити і випити пива в компанії. Коли приїхав і мені пояснили правила перебування там, я подумав, що потрапив у концтабір. Вже згодом зрозумів, наскільки це було потрібно. Я побачив там таких же інвалідів, як я, які, пересуваючись на візках, були успішними спортсменами, бізнесменами, сім’янинами. Саме там мені відкрили очі, повернули до нормального життя. Не було затяжної депресії і в Надії Сівак, тільки з іншої причини. Вісімнадцятирічна на той час дівчина із містечка Макіївка Донецької області ще надіялася, що зможе стати на ноги. — Я ростила дочку сама, тяжко заробляла гроші на флоті, — розповідає мама Надії Галина Вербицька. — Через це маленьку Надю часто навіть не було на кого залишити. Коли їй вже мало виповнитись вісімнадцять років, я полегшено зітхала: нарешті поставила дочку на ноги. І тут, у результаті нещасного випадку, коли ремонтували ворота біля хати, на неї падає залізобетонний стовп! Для мене це була трагедія. Адже це моя єдина дитина, така життєрадісна, активна — весь час організовувала вечорниці, ходила в басейн. Я сіла на візок тільки через два роки після травми хребта, — продовжує вже сама Надія. — До того часу я неухильно виконувала всі рекомендації лікарів, проходила реабілітацію, хоча мені було важко і боляче. Та я знала — рано чи пізно стану на ноги, не мала в цьому навіть сумнівів. Тому-то й депресії в мене не було. А ось коли надії на одужання розвіялися і я таки сіла у візок, відчула все те, що відчувають у таких випадках. Однак Надія не опускала рук. Вона заробляла собі на життя, шиючи одяг, плавала в басейні, їздила в реабілітаційні табори. В одному з таких таборів у Криму і познайомилася з Іваном, який мешкав у Нетішині. Обоє кажуть, що це була любов, адже ніщо інше не змусило б Надію переїхати до Івана з Донеччини аж в Нетішин Хмельницької області у рік Помаранчевої революції. — Одні казали мені «їдь», інші відмовляли, говорячи, що їду в «Західну Україну», — каже Надія. — Дуже переживала мама: чому не знайшла собі когось ближче. Та я ризикнула. Спершу ми з Іваном винаймали житло, адже потрібно було пізнати одне одного в побуті, бо в санаторії все красиво і романтично, після чого всі роз’їжджаються по своїх кімнатах, де живуть щоденним життям. Потім переїхали до батьків Івана в Нетішин. Очевидно, побут і справді не розчарував Івана та Надію, вони пристосувалися одне до нього. — Надя смачно готує, іноді для великої родини, — каже Іван. — Візок не заважає нам виконувати хатню роботу: ми навіть лампочки умудряємося вкручувати, якщо перегоряють. Ну хіба що пил з плафонів і зверху на шафах не витираємо (сміється). Іван на період знайомства з Надею вже займався танцями на візках в парі «комбі», тобто з ходячою партнеркою. — Я ще з дитинства цікавився танцями. Після того як побував на активній реабілітації, почав шукати заняття для себе. В Інтернеті знайшов інформацію про те, що в Росії є клуб, де інваліди на візках займаються танцями і беруть участь в різних змаганнях. Я зв’язався з ними, поспілкувався і почав сам займатися цим, знайшовши тренера в Рівному, — пояснює свій вибір Іван. Надія відвідувала його тренування, проте не могла і припустити, що теж цим займатиметься. — Коли я ходила в школу, мені часом було важко виконувати завдання вчителя біля дошки на очах у всіх, я соромилася, — зізнається Надія. — Тож не уявляла, що колись виступатиму на танцювальних змаганнях. Все почалося з того, що Іванова партнерка захворіла, через що надалі не могла займатись танцями. Тож поки шукали йому нову партнерку, мене попросили замінити її. У нас почало виходити. Я зрозуміла, що «попала», коли тренер та Іван перестали шукати йому партнерку (сміється). — Це лише Бог може так спарувати, настільки вони доповнюють одне одного, — характеризує їхній тренер Владислава Костак. — Надя стала для Івана новим диханням — він побачив конкретну мету і з усіх сил йшов до неї. Надя спершу почувалася скуто, та впевненість і підтримка Івана додала впевненості і їй. Вона — жінка надзвичайної сили волі, дуже витривала і терпляча. Судіть самі — її травма такого характеру, що викликає в м’язах спазматичний біль щоп’ятнадцять хвилин. Вона їх переборює без знеболювального часто під час самого виконання танцю, адже умовами участі в змаганнях такого масштабу, в яких бере участь ця пара, забороняється вживати будь-які препарати, після змагань пари проходять допінг-контроль. Обоє з подружжя Сіваків мають звання «майстрів спорту України міжнародного класу зі спортивних танців на візках серед спортсменів з порушенням опорно-рухового апарату». Результати їхніх щоденних тренувань в рівненському «Інваспорті», співпраця з яким допомогла вирішити багато питань, в тому числі і фінансових, — здобуття у 2007 році Кубка світу у Нідерландах, у наступному — перемоги чемпіонату світу у Білорусі. А через два роки, тобто на початку листопада цього року, за ними знову перше місце на чемпіонаті світу в Німеччині. Здобуття наступної перемоги Сіваками лише через два роки після останньої пояснюється народженням Даринки. — Під час змагань на чемпіонаті світу у 2008 році я запідозрила, що вагітна, — розповідає Надія. — Після змагань мої сподівання підтвердились. Це стало для мене справжнім подарунком долі, адже до цього я не вагітніла. Я хотіла реалізувати себе як мама, адже мені вже було за 25, а в Івана є син від першого шлюбу. Лікарі радили робити аборт, мотивуючи тим, що мій стан здоров’я не дозволяє народжувати, та я, звісно, не погодилась. Свою допомогу у підготовці та під час пологів запропонував «Лікар року — 2007» Михайло Макаренко. Пологи пройшли успішно у пологовому будинку №5 в Києві, Іван був поряд зі мною. На світ з’явилося наше маленьке диво — Даринка. Даринці вже півтора року. Батьки кажуть, що вона — дуже активна дитина. Іван розповідає, до яких хитрощів їм доводиться вдаватися: — Головне, якщо вона візьме до рук щось важливе чи небезпечне — не показати їй, що ти хочеш це в неї забрати. Інакше — не наздоженеш. Потрібно ніби ненавмисне під’їхати до неї ближче і забрати цю річ або обміняти на щось, теж їй цікаве. Народження Даринки стало поштовхом для Івана та Надії до офіційного одруження. Надії додалося клопотів, тому до неї часто приїжджає мама, особливо перед відповідальними змаганнями, коли тренування забирають багато часу. — Чесно кажучи, ми з Іваном боялися, чи вдасться мені повернути спортивну форму після пологів, — каже Надія. — Друзі, жартуючи, запитували мене: «Надя, ти як, ввійшла у форму?». Я відповідала: «Увійшла, а от як з неї вийти?». Проте в цьому жарті була частка правди. Виснажливими були тренування, через які ми з Іваном іноді поверталися додому о дванадцятій ночі. Утім, Сівакам вдалося залишити за собою титул чемпіонів світу, обійшовши 11 пар з різних країн світу. Секрет їхнього успіху Іван пояснює справою честі і тим, що це було для них дуже важливою метою. Надія ж трактує по-своєму: — Інколи нас запитують, чи не є секретом нашого успіху те, що ми — танцювальна і сімейна пара водночас. Відповідь на це запитання неоднозначна. Адже з одного боку це сприяє. Наприклад, коли я серджусь на Івана, в нас виходить дивовижний пасадобль — танець пристрасті. Коли танцюю, я думаю: «Прибила б заразу!» (сміється). Та іноді це й заважає. Так, ми не повинні вносити в танець наші сімейні суперечки. Проте легше сказати, ніж виконати. Іноді навіть тренер сварить нас за емоції, говорячи для прикладу: «Я хочу бачити румбу — танець кохання, а не ваші побиті каструлі». Я б сказала, як би це не звучало меркантильно, що одним із важливих стимулів до перемоги є бажання залишитися в збірній України, адже це стабільна зарплатня протягом року, на цей час підписується контракт. Завдяки тому, що Сіваки працюють, у них немає значних фінансових труднощів, з якими часто стикаються інваліди через малу пенсію, на яку вони просто виживають. Сіваки мають власне авто з ручним керуванням. На врученні звання «Гордість України» їм подарували сертифікат на два хороші танцювальні візки. Чи не єдиною проблемою на сьогодні для них залишається відсутність власного житла. — Ми живемо з батьками Івана в трикімнатній квартирі в Нетішині, — каже Надія. — Проте нам там тіснувато. Ми з Іваном займаємо одну кімнату, батьки — іншу. До нас часто приходить його син після школи, внуки Іванових батьків. Тренування в нас проходять переважно в Рівному, куди ми добираємося автомобілем, самостійно оплачуючи витрати на дорогу. Власне житло дало б можливість обставити його нижчими меблями, зручними для сидячих інвалідів, зробити спільним туалет і ванну, що дозволило б нормально розвернутися у візку. Нам пропонували взяти участь у програмі «Соціальне житло», але таке житло дається лише на рік з можливістю продовжувати строк перебування там. Щоб його отримати, потрібно зібрати стільки документів і довідок, що на це ми просто не маємо часу. До того ж, обов’язковою умовою є невеликий дохід, та й житло не буде врешті належати нам. Ми відмовилися від цієї пропозиції, а іншого варіанта нам поки не пропонують.


ПОВІДОМЛЯЙТЕ СВОЇ НОВИНИ В РЕДАКЦІЮ "РІВНЕ ВЕЧІРНЄ": Тел./Viber/Telegram: +380673625686

Читайте також