Мешканці Рівного, яким нині тридцять і менше, навряд чи у це повірять, але у сімдесяті-вісімдесяті роки минулого століття вода у більшості районів міста подавалася за графіком. Не встиг — сиди без води. У кожній оселі тоді були відра, каструлі чи інші ємності (пластикових пляшок ще не існувало), в які набирали запас води на той час, коли її не буде. Пригадую, як біг додому з останніх сил після виснажливого тренування, аби встигнути прийняти душ. Ну а скільки сюрпризів готував цей графік подачі води тим родинам, де були маленькі діти, можна якщо не написати книжку, то комікс намалювати точно!
Все те ж саме було і на початку дев’яностих, коли після перших демократичних виборів владу в Рівному отримали «демократи-патріоти», а в області при владі залишились «комуністи-партократи». І поки колишні апаратники хімкомбінату та люди без певних професійних навичок освоювались у кабінетах міськвиконкому, обласні «партократи» продовжували працювати. На щастя, будівництво нового водогону, який би забезпечив Рівне водою цілодобово, жодним чином не залежало від міської влади. Саме тому в середині дев’яностих цей водогін став до ладу, і графіки відключення води перестали бути актуальними. До хорошого швидко звикаєш — місто сприйняло цілодобове водопостачання як належне і, наскільки я пам’ятаю, жодних подяк, не кажучи вже про нагороди, ті люди, які все це зробили, тоді не отримали. Соромно казати, але я сам вже тепер не пригадаю прізвища тих людей. Забув. Бо щоб не забути про видатну подію і людей, завдяки яким вона сталася, слід хоч яким чином хоч колись про це нагадувати. У нас же якщо і згадують про початок дев’яностих років минулого століття, то називають імена тих, хто першим вигукував «Слава Україні!» та піднімав синьо-жовтий прапор. Про них пишуть спогади, їхніми іменами називають вулиці. А тих, хто забезпечив місто водою, давно забули. Головне — вода досі тече по збудованих ними водогонах! А може, так і треба? Головне — вчасно прапор підняти, а вода потім сама потече!