Навіть не пригадаю точно, коли саме ці Меладзе заповзли у наше життя. Здається, це сталося десь у середині дев’яностих, коли із радіоприймачів масово понеслися видатні за своїм несмаком та антимузичністю мелодії, під які фальшивий баритон виспівував ворожою мовою слова, позбавлені хоча би початкового змісту.
Але радіо, майже як рідну маму, не обирають. Тому ми були змушені майже три десятки років жити під звуки цього псевдомузичного звукового потоку, який лунав із кожної праски, підкріплений напівпристойними вихиляннями чоловічих та жіночих сідниць на телеекранах. Країна якось не помітила, як згадані Меладзе вичавили з радіо і телевізора всю іншу музику. Нічого страшного — тим, хто слухає і дивиться лише те, що йому показують, все одно хто там хитається у телевізорі, а тим, хто має хоча би елементарний музичний смак, ніколи не було складно знайти для себе ту чи іншу справжню музику. Зникнення тих Меладзе із навколишнього простору я попервах якось не зауважив — останні два роки було про що думати. Коли ж до мене це таки дійшло, я відчув себе як киянин, який не може упізнати вулицю, якою ходить щодня, після того як з неї прибрали усі численні кіоски, потихеньку впізнаючи контури дерев та будинків, яких не бачив за тими кіосками вже кілька десятків років. Не скажу, що я у захваті від нинішньої музики в радіо і телевізорі. І це нормально — Моцарти щороку не народжуються. Але те, що без «звуків Меладзе» мені особисто стало легше жити — доконаний факт. А там і хороша музика наспіє — і забута стара, і зовсім нова! Аби лише ці Меладзе не повернулись разом із їхніми піснями ворожою мовою! Ніколи більше!
