У шкільні роки годинника я не мав. Не прийнято було тоді. Годинник мені замінював кінотеатр (тепер там «Лагуна»), на глуху стіну якого виходило вікно нашої квартири.
Сім разів на день в один і той самий час повз це вікно проходив натовп людей — закінчився черговий сеанс. Сеансів було сім, тому визначити, яка година, було нескладно. Коли людей було дуже багато, це означало, що показують індійський фільм. Яскравий, із піснями, танцями, пристрасним коханням, підступністю ворогів та благородством героїв. Коротше, з усім тим, чого у реальному житті, що нас оточувало, не було й близько. Тож люди платили гроші, аби на півтори години поринути у вигаданий світ. Ще десять хвилин займав «кіножурнал», ще п'ятнадцять — вхід-вихід. І тепер народ ходить у кіно практично за тим самим. І не лише у кіно. Поринути у чарівний світ, якого ніколи не було і ніколи не буде, нам регулярно пропонує обрана нами чесна влада. Ця влада періодично показує публіці яскраву картинку із зображенням чогось дуже гарного і корисного для міста. На цю картинку збігається натовп юних журналістів, які розносять радісну звістку усюди, де можуть. Усі задоволені, особливо влада. Народу теж непогано — подивився на картинку, уявив, як це все гарно буде, і добре стало на душі… А те, що нічого з намальованого, скоріше за все, не збудують, а якщо збудують, то не те, не там і не тоді, так це нікому і не треба. Одні незручності від тих новобудов — пилюка, бруд, перекриті вулиці, загороджені проходи… Воно нам треба? Уявіть, що той палац спорту, який нам обіцяли років так сім тому, справді почали би будувати на вулиці Макарова? Як би тоді народ на авторинок добирався? Або почали б зводити щось навколо річки та Басівкута. Там багато обіцяли — і аквапарки, і атракціони, і спорткомплекси… Що б тоді робили поважні люди, які набудували навколо маєтків? Місили б грязюку своїми купленими на зарплату джипами? Не треба нам цього. Досить однієї картинки, щоб народ потішити. Щоб показати, яка у нас дбайлива влада. Ну і грошенят на проекти з бюджету трохи потягнути, не без цього. Загалом я не проти яскравого життя у картинках того, чого в житті не буває. Лише пропозицію маю — нехай би ті молоді та завзяті журналісти, які всерйоз переповідають байки від мрійників із влади, попросили у тих мрійників інші картинки. Наприклад — кольорові макети маєтків міських керівників, прокурорів, суддів та інших «слуг народу». Там є на що подивитись! Але не покажуть нам цього завзяті журналісти. Тому що ці картинки не вигадані, а справжні. А від справжніх картинок із справжнього життя — жодного задоволення. Ну яке може бути задоволення від брехні чиновника, який щось вигадує про троюрідну бабусю, яка збудувала йому це все на чесні мільйони? Ще раз кажу — нам справжні картинки не потрібні! Лише вигадані, як у старому індійському кіно.
