Коли у перші дні та тижні ворожої агресії наш президент говорив щодня на камеру впевнені промови, це було серйозно! Хоча й тоді були запитання до форми і формату цих щоденних заяв. Але було не до того — стояло питання бути чи не бути! Це питання і досі стоїть, але вже не так гостро — за майже два роки ми встигли звикнути до всього. В тому числі до щоденних заяв нашого президента.
Зрозуміло, що пишуть ці заяви розумні та грамотні люди, але, як на мене, позитивний ефект від цих заяв стає щораз меншим, якщо не сказати більше. А що ви хотіли, коли на кожен ворожий обстріл українських міст і сіл президент відповідає потужною, як йому, напевно, здається, заявою про те, що ми дамо на це відповідь, покараємо вбивць і злочинців і таке інше. І так десятки, якщо не сотні разів. Вперше це звучало досить переконливо. Потім ця переконливість почала потроху розвіюватись — бо жодної відповіді на ворожий терор насправді немає. Ворог так само безкарно обстрілює все що хоче і коли хоче. Руйнуються житлові й нежитлові будинки, гинуть люди… То може варто зупинитися з цими заявами? Щоб підступний агресор не насміхався відверто над погрозами неголеної людини у зеленому светрі? Щоб слова очільника нашої держави не ставали порожнім потрясінням повітря, а мали хоч які серйозні наслідки? Тисячолітній досвід людської цивілізації давно довів, що публічно слід виступати лише тоді, коли тобі є що сказати. Коли ти не артист чи диктор, що читає щоденні новини, а керівник багатомільйонної держави, яка відбиває ворожу агресію! Зрозумійте правильно, про зустрічі, переговори та інші дії президента ми цілком можемо дізнатись із випусків новин. Зовсім не обов’язково, щоб він сам щодня доповідав нам, що він за день зробив, куди сходив, а куди не сходив. Слово президента має бути вагомим, за цим словом мають бути серйозні дії, які мають конкретні наслідки. Якщо ж на кожен ворожий обстріл наш президент відповідає заявою, це вже навіть не смішно! На війні споконвіку було і є інакше: на удар прийнято відповідати ударом, на залп — залпом, на постріл — пострілом. Заяви, якими б потужними вони не були, не здатні завдати ворогу шкоди, хоч трохи співмірної з тою, яку він нам завдає. То може президенту варто подумати і трохи помовчати? Краще нічого не казати, ніж казати… не зовсім відповідні реальності речі. Чи додумається врешті до цього наш президент разом із його «п’ятьма-шістьма менеджерами»? Чи їм нема коли думати? Треба заяви писати!
